У воді табунцями плавали маленькі, не довші за шість дюймів, лящики. Їхні спинки, переливаючись у променях сонця, виблискували темно-червоними плямками на лусці. Водилися там і щуки, мабуть, доволі великі. Я їх так і не побачив на власні очі, але бувало, що котрась із них, поніжившись в очеретяних хащах, раптом стріпнеться й піде каменем на дно. Дарма я намагався впіймати бодай одну. І на яльця, і на пічкура з Темзи приманював (привозив їх живими у скляних банках), навіть спінер змайстрував з уламка жерстяної банки. Та щука не клювала на мою наживку — була добре відгодована дрібною рибою, до того ж її навряд чи витримала б волосінь на моїй вудочці. Не було такого дня, щоб з того озера я не вертався хоча б з десятком лящів. Іноді під час літніх канікул я їздив туди на весь день, прихопивши вудочку, журнал «Чамз» чи «Юніон Джек» і сандвіч із сиром, загорнутий матір’ю в газету. Порибалю кілька годин поспіль, потім ляжу на траву погортати «Юніон Джек», та сплеск риби і аромат приманки змушують підвестися — і от я вже поспіхом прямую до води, і так до самих сутінок. Найбільше я тішився з того, що міг усамітнитися; і хоча дорога пролягала зовсім поруч, я завжди був один. Тоді я вже достатньо подорослішав, щоб зрозуміти, як добре іноді лишитися наодинці із самим собою. Дерева навколо створювали таку атмосферу, що здавалося, ніби ставок належить тільки тобі, і довкола ні душі, окрім риби у воді і голубів, що пролітають над головою. Скільки ж разів за ті два роки, що я туди їздив, я рибалив? Певно, не більше десяти. Зрештою, три милі на велосипеді — не близький світ, приїздиш уже по обіді. А часом просто щось ставало на заваді, з’являлися якісь інші важливі справи, чи йшов дощ. Самі розумієте, всіляке трапляється.
Якось, пам’ятаю, улову зовсім не було, і я вирушив дослідити найвіддаленішу частину берега. Стежину туди підтопило водою, ще й довелося продиратися крізь кущі ожини, переступаючи через сухі гілки, що попадали з дерев. Здолавши десь п’ятдесят ярдів, я раптом натрапив на інший ставок, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Це був невеликий ставок, десь ярдів двадцять завширшки, що темнів під гілками дерев. Вода була напрочуд прозорою, і було видно, що тут доволі глибоко (можна було роздивитися все футів на п’ятнадцять углиб). Деякий час я потинявся там, насолоджуючись приємною вологою і запахом гілок, що прогнили, як і будь-який хлопець мого віку. Аж раптом побачив таке, що мало не підскочив.
Велетенська рибина! І я не перебільшую. Вона насправді була чималою — завдовжки з мою витягнуту руку. Промайнула під водою і пірнула на глибину під тінню дерев по той бік ставка. Цієї миті я відчув, ніби мене проштрикнули мечем. Я ніколи в житті не бачив риби таких розмірів. Мені просто перехопило подих, аж раптом у товщі води ковзнула ще одна рибина, така сама велика, а за нею третя, а далі ще дві! Їх було повно у цьому ставку. Напевно, сазани. Хоча це могли бути й лящі чи лини, та, скоріш за все, сазани. Лящі і лини не виростають до таких розмірів. Я зрозумів, що сталося. Раніше обидва ставки з’єднувала протока, та з часом вона пересохла, а ліс розрісся і сховав менший ставок від сторонніх очей, а згодом про нього просто забули. Таке іноді трапляється: про водойму забувають, ніхто більше там не рибалить, минають роки чи навіть десятиляття, і риба, що там водиться, виростає до неймовірних розмірів. Здорованям, які пропливали переді мною, могло бути років сто. І нікому, окрім мене, про них не було відомо. Цілком можливо, що востаннє люди з’являлися тут років двадцять тому; мабуть, і сам Годжес забув про це місце, і управитель маєтку пана Фаррела.
Уявляєте, що я відчував тієї миті? Я не міг більше там залишатися. Стрілою помчав назад, до першого ставка, збирати снасті. Марно було намагатися впіймати тих велетнів на мою волосінь — вони б порвали її, як тоненьку волосину. З другого боку, лишитися ловити дрібненьких лящів я теж не міг. Коли я побачив тих сазанів, мій шлунок просто скрутило, я майже відчув, як мене починає нудити. Я сів на велосипед і стрімголов полетів униз з пагорба додому. Оце так пригода для хлопчиська! Натрапити на потаємний ставок у лісових хащах з силою-силенною величезної риби, якої ніхто ніколи не ловив і яка готова була проковтнути першу-ліпшу приманку, яку їй підсунеш. Лишалося тільки знайти міцну волосінь для вудочки. Та я вже мав план дій. Ладен був навіть вкрасти гроші, аби тільки купити необхідні снасті. Мені за всяку ціну необхідно було роздобути десь півкрони, щоб купити міцну шовкову волосінь, повідець з кишки чи сухожилля, гачки номер п’ять, а також запастися всіма видами наживки: кониками, хлібно-сирною пастою з тіста, м’ясними мухами, хробаками — всім, що могло б привабити сазанів. І наступної суботи повернутися й неодмінно впіймати здобич.
Та з того нічого не вийшло. Я туди так і не повернувся. Грошей так і не вкрав, нової волосіні так і не купив, і зрештою навіть не спробував впіймати одного з тих велетенських сазанів. Щось тоді завадило мені, відволікло. Та, напевно, якби не це, знайшлась би якась інша причина. Таке життя. Чомусь так завжди виходить.
Знаю, ви напевно думаєте, що я переборщив щодо розміру тих сазанів. Вам здається, що то була звичайна риба (не довша за фут), що я все собі нафантазував. Але це не так. Рибалки схильні перебільшувати величину своєї здобичі або тієї риби, що клюнула, проте в останній момент зірвалася з гачка; я ж не впіймав жодної — навіть не спробував. Запевняю вас — ті сазани були насправді велетенськими.
V
Риболовля!
Настав час зробити зізнання, а може, навіть і два. Перше — це те, що повертаючись подумки у минуле, я не можу згадати нічого, що б надихало мене так само, як риболовля. Решта порівняно з нею здається чимось не надто важливим, навіть жінки. Ні, я не з тих чоловіків, які не цікавляться жінками. Стільки часу, енергії я витратив на них, та, мабуть, і зараз не відмовився б, коли б трапилася нагода. Але якби переді мною постав вибір: будь-яка жінка у світі (насправді будь-яка) і сазан вагою у десять фунтів, я б вибрав останнє. А друге зізнання полягає в тому, що востаннє я рибалив у шістнадцять років.
Чому? Та тому, що таке вже життя. Тобто не життя у широкому сенсі, а наше життя в цій країні, у ці часи; ми не робимо того, до чого лежить душа. І не тому, що ми постійно працюємо. Навіть фермер чи єврей-кравець може викроїти трохи вільного часу. Причина в тому, що всередині нас живе біс, який постійно підштовхує займатися абсолютними дурницями. Тобто нам вистачає часу на все, окрім того, що нас справді захоплює. Задумайтеся: напевно ж, існує у цьому світі щось, що для вас має значення, а тоді підрахуйте, скільки годин за своє життя ви займалися важливою для вас справою. А після цього прикиньте, скільки часу ви витратили на гоління, штовханину в автобусах, очікування потягів на залізничних станціях, перемивання кісток один одному і перегляд новин.
Востаннє я рибалив у шістнадцять. Відтоді, здається, ніколи більше не випадало такої нагоди. То робота, то побачення з дівчатами, тоді перші черевики на застібках і перший високий комірець (для комірців 1909 року шия мала бути ледь не як у жирафа), потім пішов на курси з обліку та аудиту — «розвивав інтелект». А в цей час у ставку за Бінфілд-хаусом хлюпотіла велетенська риба, і нікому про неї не було відомо, окрім мене. Пам’ять продовжувала зберігати згадки про неї десь у віддалених закутках. Якось я навіть зібрався був повернутися туди — у якийсь з вихідних, але так і не зробив цього. Знаходив час на все, тільки не на це. Цікаво, та єдиний випадок, коли я був буквально за крок від того, щоб узяти снасті і поїхати рибалити, трапився в роки війни.