VII
Це, власне, все.
Хотів розповісти вам трохи про те, яким було життя до війни — життя, спогади про яке накрили хвилею, коли побачив ім’я короля Зога на перших шпальтах газет, — і ймовірно, що нічого так і не пояснив. Тут можливі два варіанти: або ви й самі пам’ятаєте, яким було довоєнне життя — у такому разі мені немає потреби щось розповідати, або вже забули — тоді всі мої спроби марні. Але досі я говорив тільки про своє дитинство — про період до шістнадцяти років. До того часу справи у родині йшли добре. Вперше зіткнутися з тим, що називають «реальним життям», маючи на увазі труднощі, мені довелося саме напередодні свого шістнадцятого дня народження.
Десь через три дні після того, як я відкрив таємний ставок з рибами-велетнями за Бінфілд-хаусом, батько прийшов до чаю дещо стурбований і блідіший, ніж зазвичай, ще більше припорошений борошном. Він мовчки поїв, не вимовивши ані слова — батько завжди дуже ретельно пережовував їжу, його вуса швидко рухалися вгору-вниз, а іноді навіть вбік, бо корінні зуби у нього випали. Я саме збирався підвестися з-за столу, коли це він затримав мене:
— Стривай-но, Джордже. Сядь на хвилинку, синку. Я хочу тобі дещо сказати. З тобою, мати, я вчора ввечері вже говорив на цю тему.
Мати сиділа біля великого брунатного чайника, покірно склавши руки на колінах, і спостерігала за нами. Батько продовжив серйозним тоном, проте атмосферу офіційності трохи псували його спроби виштовхнути язиком крихту, що застрягла між зубів.
— Джордже, синку. Я маю з тобою поговорити. Я тут подумав, і мені здається, що настав час тобі залишити заняття у школі. Маєш починати потроху заробляти — приноситимеш якусь копійчину матері. Я вчора написав пану Віксі, повідомив, що забираю тебе зі школи.
Це було нормою: спершу повідомити директора, а потім поставити мене перед фактом. Тоді ніхто не брав до уваги думку дітей, батьки вирішували на власний розсуд.
Батько продовжував щось стурбовано бубоніти, намагаючись навести аргументи. Казав, що «останнім часом справи у крамниці йдуть погано», їм з матір’ю «складно», тому нам з Джо доведеться також заробляти на життя. Тоді я навіть не зрозумів, як насправді йдуть справи у батька. А проблема полягала в тому, що він, вочевидь, не витримував конкуренції. «Сарацин» — велика мережа роздрібної торгівлі насінням з філіями по всій країні — запустив свої мацаки і в Нижній Бінфілд. Півроку тому він орендував крамничку на нашій ринковій площі, працівники розмалювали її яскраво-зеленою фарбою, причепили золотаву вивіску, виставили барвисте знаряддя для садівництва, розвісили великі плакати з рекламою духмяного горошку, яку видно було за сто ярдів. Окрім всілякого насіння, «Сарацин» позиціонував себе як «універсальний постачальник корму для птиці і рогатої худоби» — окрім звичайного зерна, тут можна було придбати різні суміші, пташиний корм у гарній обгортці, галети для собак будь-якої форми і кольору, мікстури, корисні домішки, а також ширший асортимент товарів, серед яких пастки для мишей, ошийники, повідки, сачки, інкубатори, інсектициди, засоби для боротьби з бур’яном, а у відділі, який називався «Тваринництво», навіть кролики і курчата, що тільки вчора вилупилися.
У батька, з його старезною лавкою і впертою відмовою розширювати асортимент товару, не було шансів витримати конкуренцію, як, власне, і бажання. Спершу торгівці та фермери, які продавали свої товари прямісінько з бричок, трималися осторонь «Сарацину», та через півроку вирішили об’єднатися з місцевими власниками екіпажів і коней. Це означало шалені збитки для батька і Вінкла, ще одного торгівця кукурудзою. Але тоді я цього не розумів. Я був зовсім дитиною. Мене взагалі не цікавив бізнес; я майже ніколи не допомагав у крамниці, а коли батько і просив пособити з чимось, бодай навіть мішки з зерном переставити, я намагався відкараскатися від цієї роботи. Взагалі-то мої однокласники мали реалістичніше уявлення про життя, ніж однолітки з приватних шкіл, — вони розуміли, що треба працювати, і уявляли, скільки й чого можна дозволити собі на шість пенсів, але для будь-якого хлопчиська батьківський бізнес — ще та нудьга. Тоді вудочки, велосипед, газований лимонад і всіляка така всячина здавалися набагато вартіснішими, ніж будь-що зі світу дорослих.
Батько вже домовився зі старим Грімметом — власником крамниці, який шукав тямовитого помічника, тож готовий був узяти мене відразу ж. Тим часом підручного з нашої лавки звільнили, а його місце мав зайняти Джо — принаймні на той час, доки не знайде постійної роботи. Джо залишив школу ще раніше, і відтоді бовтався без певних планів на майбутнє. Батько кілька разів заводив розмову про те, що «непогано було б прилаштувати» його до бухгалтерії на пивоварні, а раніше мріяв зробити з нього розпорядника аукціонних торгів. Обидва ці наміри були безперспективними, оскільки у свої сімнадцять років Джо писав як курка лапою, а засвоїти таблицю множення так і не зміг. Зараз він «вивчав торгівельну справу» у великій велосипедній крамниці на околиці Волтона. Поратися з велосипедами відповідало натурі Джо (він, як і всі хлопці з браком освіти, непогано знався на механіці), але не вирізнявся працелюбністю і здебільшого вештався у своєму засмальцьованому комбінезоні з цигаркою, затиснутою між зубами, встрягав у бійки, пиячив (тоді він уже почав прикладатися до пляшки), морочив голову дівчатам і намагався вициганити у батька гроші. А батько в той період був збентеженим, спантеличеним і навіть певною мірою ображеним. І досі пам’ятаю той його вираз обличчя, ледь припорошену борошном лисину, сиві пасма волосся над вухами, окуляри і вуса. Він ніяк не міг збагнути, що відбувається. Роками його прибутки зростали — повільно, проте стабільно: цього року на десять фунтів, минулого на двадцять, аж раптом все пішло шкереберть. Він був геть розгубленим. Він успадкував бізнес від свого батька, тяжко і сумлінно працював, торгував добротним товаром, нікого не дурив, а прибутки почали падати. Часто-густо, щойно попоївши і намагаючись видлубати крихти, що постійно застрягали між зубів, він починав розповідати про те, як кепсько йдуть справи, торгівля вже не та, і ніяк не міг зрозуміти, що сталося з людьми (наче в один момент коні перестали їсти). Певно, вся річ в автомобілях, підсумовував він. «Паршиві вонючки», — піддакувала мати. Вона теж переживала, але набагато менше за батька. Пам’ятаю, я кілька разів помічав, як під час чергових батьківських розмірковувань уголос вона з відстороненим виразом обличчя ворушила губами — вирішувала, що приготувати завтра на обід: яловичину з морквою чи знову баранину. Окрім меню на наступний день її хвилювала хіба що купівля нових скатертин і каструль. Щодо батьківських турбот, для неї це були просто якісь проблеми у крамниці. Правду кажучи, ніхто у сім’ї чітко не усвідомлював, що відбувається насправді. Цей рік був збитковим, батько втратив гроші, та чи непокоїло його майбутнє? Навряд чи. Нагадаю, це був 1909-й рік. Він ніяк не міг уторопати, що відбувається, не міг передбачити, що «Сарацин» систематично ставитиме нижчі, ніж у нього, ціни, а згодом просто знищить його і поглине бізнес. Та і як він міг це передбачити? У роки молодості все було інакше. Він знав, що іноді буває складно, що торгівля «не йде» (він любив повторювати це словосполучення), але з часом справи знову «підуть вгору».
Було б приємно зараз почати розповідати, як я тоді допоміг батькові, як разом ми здолали труднощі і як я, цілком неочікувано для себе і довколишніх, розвинув у собі якості справжнього чоловіка, і все в такому ж дусі — достоту як у романах тридцятирічної давнини. Не менш приємно було б поскаржитися і розказати про те, яким ударом для мене стало вимушене припинення навчання, адже мій молодий, допитливий розум прагнув знань і страшенно страждав від бездушної механічної роботи, в яку мені довелося поринути, — історія на кшталт тієї, на яку нерідко можна натрапити в сучасних романах. І те й інше — порожні балачки. Насправді ж мене захоплювала ідея почати працювати, особливо я тішився від того, що тепер отримуватиму справжню зарплатню — по дванадцять шилінгів щотижня, з яких чотири можна було залишати собі. Я й думати забув про велетенську рибу у ставку за маєтком Бінфілд. Я аж ніяк не був проти того, щоб залишити школу на кілька семестрів раніше — власне, багато хлопців у нас робили так само. Учень збирається вступати до університету, чи планує стати інженером, чи податися в торгівлю, поїхати до Лондона чи стати моряком, аж раптом зникає, а за два тижні ти бачиш, як він розвозить овочі на велосипеді. Протягом тих п’яти хвилин, коли батько торочив про необхідність додаткового заробітку, я думав тільки про те, що для роботи мені знадобиться новий костюм. Я відразу ж заявив, що мені потрібен буде «справжній» костюм, як у дорослих — з популярним у той час жакетом, який, здається, називався «візитівкою». Мати з батьком дружно запротестували, сказавши, що «не хочуть навіть чути про такий». З якоїсь невідомої мені причини батьки в той час до останнього намагалися відтягнути момент, коли своїм сину чи доньці треба було купувати дорослий одяг. Тоді мало не в кожній родині йшла запекла боротьба, перш ніж парубок вдягав свій перший високий комірець, а дівчина підбирала волосся догори.