А роки минали: 1910-й, 1911-й, 1912-й. Справи у батька йшли дедалі гірше — хоча він і не збанкрутував, але все йшло на спад. Утеча Джо з дому стала для батьків ударом. Сталося це невдовзі після того, як я пішов працювати до старого Гріммета.
У свої вісімнадцять Джо був справжнім шибайголовою. Дужий молодик з кремезними плечима, великою головою, поглядом з-під лоба і густими вусами, він був більшим за будь-кого в родині. Найчастіше його можна було побачити у барі «Георг» або на порозі крамниці — стояв і підпирав двері, руки в кишенях, на перехожих кидав суворі погляди (ніби от-от вріже комусь), окрім випадків, коли це були дівчата. Коли приходив клієнт, він трохи відсувався вбік — так що ледь вистачало місця для проходу — і, не витягаючи рук з кишень, кидав через плече: «Батьку! Клієнт!» Це найбільше, на що від нього можна було чекати у сенсі допомоги. Батьки у відчаї повторювали: «І що з нього буде?» До того ж обходився родині він збіса дорого — з огляду на те, що полюбляв прикластися до чарки і постійно палив. Одного вечора він пішов і більше не повернувся. Зламав касу і вичистив її; на щастя, грошей там було небагато — близько восьми фунтів. Та цього б вистачило, щоб дістатися Америки четвертим класом. Підозрюю, що саме так він і вчинив, хоча ніхто й досі не знає напевно. У місті зчинився галас. За офіційною версією, Джо втік через те, що від нього завагітніла Саллі Чиверс — дівчина, яка жила на одній вулиці з родиною Сіммонсів. Незабаром вона мала народжувати, і всім було відомо, що вони з Джо зустрічалися. Та оскільки крім нього в неї був ще з десяток кавалерів, так і не вдалося з’ясувати, хто батько дитини. Мати з батьком пристали на версію про «батьківство» Джо і навіть намагалися виправдати його у розмовах між собою: казали, що «бідолашному хлопчикові» довелося вкрасти вісім фунтів і тікати. Їм навіть на думку не спадало, що Джо втік, бо його нудило від цього спокійного життя у провінційному містечку, що він жадав ледарювати, встрявати у бійки і насолоджуватися жінками. Відтоді ми не отримали від нього жодної звістки. Можливо, він опустився на самісіньке дно, чи його вбили під час війни, а може, просто не хотів нам писати. Маля народилося мертвим, тож про ситуацію згодом всі забули. Щодо восьми фунтів, батькам вдалося приховати цей факт. Для них крадіжка грошей виглядала чимось серйознішим за безвідповідальні інтимні відносини.
Уся ця історія з Джо добряче підкосила батька. З одного боку, витрат стало менше, але йому дуже боліло, що Джо просто зник, не сказавши нікому ні слова, а ще батько страждав від відчуття сорому. Його вуса геть посивіли, і здавалося, що він став нижчим на зріст. Певно, мій спогад про батька — сивого, сутулого, в окулярах, із заклопотаним виразом обличчя — саме з тих часів. Поступово його з головою накрили фінансові проблеми, і він припинив звертати увагу на все інше. Все менше він говорив про політику та писанину в недільних газетах і все більше про те, як падають прибутки від торгівлі. Усі ці проблеми позначилися й на матері. З дитинства я пам’ятаю її як постійно натхненну жінку — з густим світлим волоссям, свіжим обличчям і нестримним потоком енергії, схожу на одну з тих фігур, якими прикрашають ніс корабля. Тепер вона зовсім спала з лиця, стала знервованою і помітно постарішала. Її страви стали прісними, все частіше ми вечеряли баранячою шиєю, а понад те матір почала використовувати маргарин (раніше всім було заборонено навіть вимовляти це слово вголос); всю свою енергію вона тепер витрачала на переживання через ціну на вугілля. Після того як зник Джо, батькові довелося шукати нового помічника у крамницю, та відтоді він, економлячи гроші, брав на роботу зовсім юних хлопців, які були занадто слабкими, щоб пересувати тяжкі коробки, і не затримувалися довше ніж на рік-два. Іноді, коли я був удома, то допомагав батькові. Робити це постійно не мав бажання — такий вже я егоїст. І досі перед очима картина: батько йде через двір, зігнувшись мало не навпіл під вагою мішка, так що його майже не видно з-під нього — як равлика під мушлею. Велетенський мішок вагою, певно, у сто п’ятдесят фунтів пригинає його до землі, а з-під нього виглядає заклопотане обличчя. У 1911-му його підкосило так, що довелося кілька тижнів відлежати у госпіталі — тоді він найняв замість себе людину наглянути за крамницею, що теж влетіло в копійчину. Спостерігати за тим, як власник маленької крамниці йде на дно, видовище не з приємних — це не робітник, якого щойно звільнили і який тепер тримається на плаву за рахунок соціальних виплат. Торгівля все ще йде: десь повільніше, десь жвавіше — тут вдалося заробити шість шилінгів, а там записати у збитки. Той, хто роками приходив до тебе за товаром, в якийсь момент зникає, перекинувшись до «Сарацину»; а хтось щойно завів з десяток курей і замовив корму на тиждень. Якось можна протриматися. Ти й досі «сам собі господар», хоч і дещо більше заклопотаний, можливо, не настільки впевнений у майбутньому, з прибутками, що постійно падають. І так може тривати не рік, не два — може, ціле життя, якщо пощастить. У 1911-му помер дядько Ізекіль, залишивши у спадок сто двадцять фунтів, які неабияк підтримали батька. Тільки за два роки потому йому довелося закласти свій страховий поліс.
Тоді я й гадки не мав, про що йдеться. Чесно кажучи, всі ці батькові проблеми, «квола» торгівля означали для мене одне: те, що доведеться відкласти моє самостійне життя. Мені, як і батькові, здавалося, що наша крамниця існуватиме вічно, тож я трохи злився на нього через те, що він не поставився до ситуації з більшою відповідальністю. Тоді я просто не усвідомлював, як і він сам, що це початок кінця, що справи ніколи більше не підуть вгору, і якщо йому пощастить дожити до сімдесяти років, останні дні свого життя він проведе у трудовому таборі. Скільки разів, минаючи «Сарацин», я ловив себе на думці, що радше зазирнув би в цю ошатну крамницю, ніж зайшов до старої батьківської лавки з вивіскою, на якій вже ледь виднілися білі літери «Я. Боулінг», і пакунками з кормом для птахів, що давно вицвіли. Я й подумати не міг, що для батькового бізнесу «Сарацин» стане хробаком-паразитом, що жертиме його зсередини. Іноді я ділився з ним тим, про що дізнався на своїх заочних курсах — про нові методи і технології продажів. Та йому до цього не було діла. Адже він успадкував свою справу, працював не покладаючи рук, продавав добротний товар за вигідною ціною, тож з часом все мало налагодитися. І справді, тоді мало хто з дрібних торгівців закінчив у трудовому таборі. Якимось чином їм вдалося зберегти бізнес, ще й прибуток бодай у кілька фунтів. Це були перегони між смертю і банкрутством. На щастя, смерть наздогнала батька першою, а вслід за ним пішла і мати.
У 1911—1913 роках жилося не так уже й погано. У 1912-му я зустрів Елсі Вотерс. Нас познайомив вікарій з читацького клубу. До того часу я, як і всі хлопці мого віку, полював на дівчат, а коли нарешті вдавалося когось підчепити, домовлявся з ними про «прогулянку» в неділю ввечері. Та у мене тоді не було постійної дівчини. Не дуже це просто — залицятися до дівчат, коли тобі шістнадцять. Був у місті район, в якому юнаки тинялися по двоє, виглядаючи дівчат. А ті, так само парами, неквапливо прогулювалися, ніби не помічаючи хлопців. Та варто було встановити контакт, як вони гуляли вже вчотирьох, переважно мовчки. Найбільшою проблемою (особливо коли ти опинявся наодинці з дівчиною) було завести розмову. Та з Елсі Вотерс все було інакше. Щоправда, тоді вже я був достатньо дорослим.
Але я не збираюся розповідати вам історію про нас з Елсі (хоча є про що розказати). Просто вона в мене асоціюється з тим довоєнним періодом. Здавалося, що тоді завжди було літо (так уже відклалося у моїй пам’яті): біла запилюжена стежина, що в’ється між каштановими алеями, аромат левкоїв, зелені ставки під вербами, сплески на Барфордській греблі — от що я бачу, заплющуючи очі й подумки повертаючись у ті часи.
Елсі Вотерс була частиною того життя. Не знаю, як би оцінили її зараз, але за тодішніми канонами вона вважалася красунею. Як для дівчини, вона була зависокою, майже мого зросту, мала густе волосся (зазвичай заплетене у коси, вкладені вінком довкола голови) і ніжне обличчя з напрочуд витонченими рисами. Вона була з тих, хто виглядав просто неперевершено у чорному, особливо у простих чорних сукнях, які носили продавчині тканин — працювала вона у «Лілівайтс», хоча приїхала сюди з Лондона. Здається, вона була на два роки старша за мене.