Я вдячний Елсі — вона навчила мене, як поводитися з жінками. Не з жінками загалом, а з однією певною жінкою. Вперше побачив її у читацькому клубі, але зовсім не звернув на неї уваги, а через якийсь час старий Гріммет відправив мене до «Лілівайтс» по марлю (з власної ініціативи я б навряд чи туди потрапив). Ви, мабуть, знаєте, яка в цих крамницях атмосфера — дуже жіноча: тиша, тьмяне світло, запах тканини, глухий стук рулонів, які викладають на столи. Елсі тримала у руках великі ножиці, і, перехилившись через прилавок, відрізала шматок тканини. Щось у її поставі — в грудях, у вигинах тіла, які вгадувалися під чорною сукнею, привернуло мою увагу, щось надзвичайно м’яке і жіночне. Я дивився на неї і думав, як би добре було обійняти її і робити з нею все, що тільки заманеться. Вона й справді була дуже жіночною, дуже ніжною і покірною — одне слово, з тих жінок, які завжди слухаються чоловіків, хоча я б не назвав її слабкою, так само як і дурненькою, — просто вона не любила багато балакати, а іноді вражала своєю чистотою. Та і я тоді був невинним юнаком.
Ми були разом більше року. У такому маленькому містечку, як Нижній Бінфілд, нам не дозволили б жити під одним дахом, тож офіційно ми «зустрічалися» — це не те саме, що заручини, та такі вже у провінції закони. Від головної дороги до Горішнього Бінфілда тягнулася ще одна — під пагорбами. На ній був прямий відрізок з величезними каштанами обабіч, що тягнувся десь на милю, а в траві під деревами ховалася стежина, яку називали «стежиною закоханих». Ми часто ходили туди травневими вечорами, коли квітнуть каштани. Ночі ставали коротшими, і після роботи ще було достатньо світло. А які приємні вечори у червні! Блакитні сутінки ніжно огортають все довкола, легкий вітерець пестить обличчя, наче шовк. Часом у неділю під вечір ми вирушали до Чемфорд Гілл, а звідти на луги, що лежали біля Темзи. Це був 1913-й. О боже! 1913-й! Та тиша, той спокій, як і потічок води, що струменів від греблі, — все це більше ніколи не повернеться. Я не про час, ні, а про відчуття всередині. Відчуття спокою, коли тобі нікуди не треба поспішати, коли тобі нічого боятися — відчуття, яке ти або пережив, і в такому разі говорити про нього немає сенсу, або ніколи не спізнав, а отже, ніколи вже й не спізнаєш.
Серйозні стосунки між нами зав’язалися не раніше літа. Я був надто сором’язливим хлопцем, не знав, з чого почати, та навіть і припустити не міг, що до мене у неї хтось був. Якось у неділю ми пішли прогулятися буковим лісом, що за Горішнім Бінфілдом. Там можна було усамітнитися. Я аж помирав, так сильно хотів її, і здогадувався, що вона чекала, коли я зроблю перший крок. Не знаю, чому мені раптом сяйнула ця думка — піти до Бінфілд-хаусу. Старому Годжесу було за сімдесят, та у нього б не забракло сили нас нагнати. Але я подумав, що о такій порі він уже має спати. Ми пролізли крізь шпарину в загорожі й вийшли на стежку між буками, що вела до ставка. Востаннє я тут був чотири року тому. Відтоді нічого не змінилося. Ті самі дерева довкола, в яких легко сховатися і лишитися на самоті, той самий зотлілий сарай для човнів у хащах очерету. Ми всілися на траві серед кущів м’яти: довкола ні душі, таке відчуття, наче ми не в Англії, а десь у Центральній Африці. Ми довго цілувалися, а тоді я підвівся — захотілося розім’яти ноги. Я страшенно хотів її і готовий був зробити рішучий крок, але цей страх... Дивно, та у той момент в моїй голові вертілася ще одна думка: я не був тут чотири роки. І от тепер, коли я зовсім поруч, біля того потаємного ставка, просто гріх не піти й не подивитися на тих величезних сазанів. Відчував, що якщо не зроблю цього, то потім себе картатиму, — я не думав про те, чому за всі ці чотири роки я жодного разу не прийшов сюди. Спогади про ту рибу завжди були зі мною, чекали свого часу, і я знав, що настане день, коли я зловлю її. Це ж мої сазани. І я покрокував у тому напрямку; пройшовши десь ярдів з десять, я зупинився і повернув назад. Щоб дістатися до того ставка, треба було продиратися крізь кущі ожини і густі хащі зелені, а мій одяг аж ніяк не відповідав ситуації. Була неділя, і я був вбраний у вихідний одяг: темно-сірий костюм, котелок, черевики на застібках і високий комірець, що мало не врізався у вуха. Так тоді вдягалися на недільні прогулянки. А ще я палав бажанням — хотів Елсі. Я повернувся і підійшов до неї: вона лежала на траві, прикриваючи обличчя долонею, і навіть не поворухнулася, почувши мої кроки. У тій своїй чорній сукні вона виглядала такою ніжною, такою жаданою — не знаю, якими ще словами це описати, та здавалося, що її тіло піддатливе, що з ним можна робити все, що заманеться. Вона належала мені, і я міг отримати від неї все, що завгодно, варто лише захотіти. Раптом страх зник. Відкинувши капелюха на траву (пам’ятаю, як він підскочив), я опустився на коліна й оволодів нею. І досі відчуваю запах свіжої м’яти. Вона стала моєю першою жінко, але я у неї не був першим, тож усе пройшло доволі гладко. От і вся історія. Я й думати забув про сазанів і пізніше майже про них не згадував.
1913-й, 1914-й. Весна 1914-го. Спершу починає квітнути терен, за ним глід, а тоді каштани. Недільні прогулянки вздовж річки, вітерець гойдає високу траву, перетворюючи її на суцільну гладінь, що нагадує хвилясте жіноче волосся. Довгі червневі вечори, стежка під каштановою алеєю, звідкілясь лунає путукання сови, я відчуваю тепло тіла Елсі. Червень того року видався спекотним. Як ми стікали потом у крамниці, а який міцний там стояв запах сиру і меленої кави! А потім, увечері, приємна прохолода, аромат левкоїв і тютюну у провулках за приватними будинками, під ногами пилюка, у повітрі ширяють маленькі пташки, полюючи на хрущів.
О боже! Хто взагалі сказав, що довоєнний період ні в кого не викликає сентиментів? Я, наприклад, дуже сентиментальний, коли йдеться про цей час. Б’юся об заклад, так само і ви. Правду кажуть, що згадуючи про минуле, ми передовсім воскрешаємо у пам’яті приємні моменти. Так і з війною. Та є ще одна річ — тоді у людей було те, чого немає у нас зараз.
«Що саме?» — запитаєте ви. Просто тоді майбутнє не вселяло страху. Не можу сказати, що тоді легше жилося. Насправді, було важче. Люди, у переважній більшості, тяжко працювали, жили у скромніших умовах і помирали у більших стражданнях. Фермерські робітники гарували, не покладаючи рук, за чотирнадцять шилінгів на тиждень, занапащали своє здоров’я, зрештою залишаючись з офіційною пенсією в п’ять шилінгів на тиждень, та ще іноді їм перепадало півкрони від приходу. Так звана «пристойна» бідність виглядала ще жалюгідніше. Коли Вотсон — приземкуватий торговець тканинами з другого боку Головної вулиці, «збанкрутував» після років відчайдушної боротьби за свій бізнес, його статки оцінили у два фунти, дев’ять шилінгів і шість пенсів, і він майже одразу помер від «проблем зі шлунком» (як сказав лікар, від голоду). Та він до останнього тримався за свій святочний костюм. Помічник годинникаря — старий Крімп, вправний майстер, який почав вчитися ремеслу ще зовсім хлопчиськом і зрештою віддав йому п’ятдесят років, — заробив собі катаракту і був змушений піти до трудового табору. Його онуки ридма ридали, благаючи не забирати його. Дружина влаштувалася прибиральницею, билася як риба об лід, аби надіслати чоловікові бодай шилінг на кишенькові витрати. Іноді, звісно, траплялися жахливі речі: дрібні підприємці банкрутували, поважні торгівці розорялися, хтось боровся з раком чи цирозом печінки, п’янички щопонеділка клялися дружинам, що вчора була остання пляшка, а наступної суботи порушували свою обітницю, дівчата занапащали свої долі позашлюбними дітьми. У будинках не було санвузлів, взимку вода у тазах для вмивання вкривалася кригою, коли наставала спека, із задвірків тягнуло смородом, як з помийної ями, а у центрі міст неодмінно були цвинтарі — повсякчасне нагадування про те, що згодом ми всі туди потрапимо. То що ж такого особливого мали люди в ті часи? Відчуття безпеки, навіть попри те, що у безпеці вони аж ніяк не були. Краще було б навіть сказати — відчуття надійності. Всі знали, що рано чи пізно помруть, хтось, певно, міг передбачити, що його бізнесу скоро настане кінець, але ніхто й подумати не міг, що може змінитися природний лад речей. Тебе могло спіткати будь-яке лихо, але ти приблизно уявляв, як саме це може статися. Не думаю, що на ситуацію якимось чином вплинуло те, що люди в ті часи були побожні. Тоді майже всі ходили до церкви, навіть ми з Елсі (попри те, що за церковними канонами жили в гріху), і на запитання «чи існує життя після смерті» більшість відповіла б «так». Хоча я не можу пригадати бодай когось, хто був би в цьому глибоко переконаний. Мені віра у потойбічне життя нагадує дитячу віру в Діда Мороза. Та ці розмірковування не мають жодного значення, коли в житті панує стабільність і рівновага, коли світ тримається на міцних підвалинах, як слон на чотирьох ногах. Набагато легше помирати, усвідомлюючи, що все, заради чого ти жив, існуватиме й надалі. Ти прожив своє, настав час спочити — ось як люди тоді сприймали життя. Тобто для кожного його власне життя закінчувалося, проте загальний колообіг не припинявся — уклад їхнього життя продовжуватиме існувати. Те, що вони вважали добром і злом, так само залишалося добром і злом. У людей не йшла земля з-під ніг.