— Що ви думаєте про страхування? Бізнес досить надійний. Усім потрібна страховка, так само як і їжа.
Звісно, я відразу ж пристав на цю пропозицію. Сер Джосеф «мав частку» в «Летючій саламандрі» (і ще у бозна-скількох компаніях). Один із помічників підлетів до нього зі шкіряною папкою, сер Джозеф дістав з кишені пальта золоте перо і черкнув кілька рядків, адресованих керівництву «Летючої саламандри». Я подякував йому, він пішов далі, і відтоді ми ніколи більше не бачилися.
Що ж, я отримав роботу, а згодом, як я вже казав, і вона мене отримала. Зараз іде вісімнадцятий рік моєї служби в «Летючій саламандрі». Починав я офісним клерком і доріс до інспектора, чи, як ще іноді кажуть, «представника фірми». Кілька днів на тиждень я працюю в офісі, а решту часу перебуваю у відрядженнях, спілкуюся з клієнтами, списки яких мені надсилають регіональні агенти, проводжу оцінювання крамниць та іншої власності, час від часу сам підписую страхові угоди. Заробіток мій становить близько семи фунтів на тиждень. От, власне, і вся біографія.
Озираючись назад, я розумію, що моє справжнє життя, якщо таким його взагалі доречно назвати, завершилося тоді, коли мені було шістнадцять. Усе, що насправді мало для мене значення, відбувалося до цього віку. Звісно, і після шістнадцяти сталося багато важливих подій: війна, наприклад, а тоді робота у «Саламандрі». А потім... Кажуть, у щасливих людей немає біографій. Та тільки не у таких хлопців зі страхового бізнесу, як я. День, коли я влаштувався на цю роботу, став останньою визначною подією у моєму житті. Ну а через два з половиною роки, на початку 1923-го, я одружився.
X
Жив я тоді в пансіоні в Ілінгу. Роки минали, я б навіть сказав — бігли. Спогади про Нижній Бінфілд майже повністю стерлися з пам’яті. Непомітно для себе я перетворився на типового офісного працівника, який щоранку поспішав на 8:15 до контори і поширював плітки про своїх колег. У компанії я був на хорошому рахунку, і все в житті мене начебто влаштовувало. Я піддався загальним настроям післявоєнного прагнення до успіху. Ви ж пам’ятаєте, про що тоді всі думали: проривайся вперед, хапай своє — там, нагорі, і для тебе знайдеться містечко. Кмітливий хлопець своє отримає. А всі тодішні рекламні оголошення у журналах: бос ляскає по плечу старанного працівника, який відмінно впорався із завданням, а той, своєю чергою, вихваляється досягнутими успіхами на вечірніх курсах. Смішно, але вся молодь, навіть я не став винятком, серйозно сприймала подібні матеріали. Річ у тому, що за вдачею я середнячок — зірок з неба не хапаю, але й задніх не пасу. Такі вже були часи. Тільки вперед! Ані кроку назад! Якщо хтось перед тобою спіткнувся і впав, переступи і йди далі. Це було типовою поведінкою для початку двадцятих років, коли згадки про війну були вже не такими свіжими, а глибока економічна криза ще не встигла накрити всіх з головою.
Я був преміум-клієнтом «Бутс», ходив на танці (вхід — півкрони), а ще був членом місцевого тенісного клубу. Ви, певно, знаєте ці заміські тенісні клуби з дерев’яними павільйонами, в яких молодики у недолугих білих штанях гарцюють по корту, вигукуючи «п’ятнадцять-сорок!», «повна перевага!» і вдають із себе світських левів. Я навчився вправлятися ракеткою, непогано танцював, і мені щастило з дівчатами. Для свого віку (мені тоді ледь виповнилося тридцять) я був таки нічогенький: блондин зі здоровим рум’янцем, до того ж участь у бойових діях давала певні переваги. Джентльмена з мене так і не вийшло, але й ви теж навряд чи мене прийняли б за сина дрібного торгівця — власника провінційної крамнички. Я доволі комфортно почувався в Ілінгу серед офісних клерків і трудяг середнього класу. А з Гільдою ми познайомилися у тенісному клубі.
Їй тоді було двадцять чотири. Мініатюрна, худенька, тиха дівчина з чорнявим волоссям і граційними рухами — своїми великими очима вона нагадувала мені зайця. Вона була з тих, хто мало говорить, але завжди вміє вчасно підтримати бесіду, справляючи враження уважного співрозмовника. Якщо з її вуст і лунала якась фраза, то зазвичай це було щось на кшталт: «Мені теж так здається» — вона завжди з усіма погоджувалася. Непогано грала у теніс, та все одно на корті виглядала як дитина. Прізвище її було Вінсент.
Одружившись, рано чи пізно запитуєш себе: «Навіщо, в біса, я це зробив?» Тільки Господу відомо, скільки разів я ставив собі це запитання. От і зараз — після п’ятнадцяти років подружнього життя — знову запитую себе: чому я одружився з Гільдою?
Звісно, тоді вона була молодою і гарненькою. І ще тому, що ми з нею були з абсолютно різних світів — я ніяк не міг її збагнути. Я її пізнав вже після весілля, в процесі подружнього життя. Гільда походила з класу, з представниками якого я ніколи раніше не зустрічався. Серед її пращурів були моряки, священники, колоніальні чиновники... Ніхто з них не надбав статку, і її рідні не могли похвалитися якимись іншими досягненнями. Вам може здатися це певним виявом снобізму, бажанням хлопця з класу торговців поріднитися з кимось шанованішим. Даремно. Зараз походження Гільди навряд чи справило б на мене бодай якесь враження. Не подумайте, що одружився я з нею тільки для того, щоб піднятися на щабель вище соціальною драбиною — стати одним із тих, кого раніше обслуговував, стоячи по другий бік прилавка. Я просто ніяк не міг її збагнути — от мені й знесло дах. Тоді я не розумів, що дівчата з напівзубожілої верхівки середнього класу готові були вискочити заміж за будь-кого, тільки б утекти з дому.
Не минуло багато часу, як Гільда познайомила мене зі своєю родиною. До цього я й гадки не мав, що в Ілінгу осів цілий десант колоніальної знаті. Я наче опинився геть в іншому світі! Все мені здавалося таким новим і цікавим.
Чи зустрічали ви колись британців, які мало не ціле життя провели в Індії? Потрапивши до них додому, вмить забуваєш, що надворі Англія XX століття. Переступивши поріг, опиняєшся в Індії у 1880-х. Там панує особлива атмосфера: різьблені меблі з тикового дерева, мідні таці, запилюжені опудала голів тигрів на стінах, індійські сигари, пряні соління, пожовклі фотографії чоловіків у солом’яних шоломах, незрозумілі слова на гінді, немов усі довкола мають їх розуміти, так само як і анекдоти про полювання на тигра, а також знати, що Сміт відповів Джонсу в Пуні 1887-го. Вони створили свій світ і живуть у ньому. В мене усе це викликало неабиякий інтерес. Батько Гільди, старий Вінсент, побував не лише в Індії, а й в екзотичніших місцях на кшталт Борнео і Сараваку (завжди забуваю, де саме). Типовий службовець у відставці, голомозий, проте з густими вусами, завжди готовий розповісти чергову історію про кобр, факірів чи повторити, що йому сказав місцевий комісар дев’яносто третього року. Гільдина мати нічим особливим не вирізнялася — така ж непримітна, як пожовклі фото на стінах у їхній вітальні. У Гільди ще був брат Гарольд, який служив на Цейлоні й саме приїхав додому у відпустку. Жили вони в одному зі звичайнісіньких будинків на околиці міста. В ньому завжди стояв міцний запах індійських сигар, а весь вільний простір був настільки захаращений списами, туземними трубками, тацями й опудалами диких тварин, що практично ніде було розвернутися.
1910-го старий Вінсент вийшов на пенсію, і відтоді їхнє з дружиною життя за рівнем активності нагадувало існування молюсків. Але на мене неабияке враження справило те, що в їхньому родоводі були майори, полковники і навіть один адмірал. Загалом, моє ставлення до Вінсентів, як і їхнє до мене — яскравий приклад того, якими дурнями стають люди, опинившись поза звичним оточенням. Потрапивши до кола незнайомих мені комерсантів (не має значення, директори це чи комівояжери), я вмить скажу, хто чого вартий. А от представників класу священників-чиновників мені зустрічати не доводилося, от я і бив перед ними поклони. Я бачив у них когось вищого за себе, розвиненішого в інтелектуальному плані; вони ж помилково сприйняли мене за молодого амбітного бізнесмена, кишені якого не сьогодні-завтра почнуть наповнюватися грошима. Для таких людей будь-який «бізнес» — чи то продаж страхових полісів, чи горішків — темний ліс. Вони вбачають у ньому вульгарне заняття, на якому можна заробити гроші. Старий Вінсент із захопленням розповідав іншим про мої справи: пам’ятаю, як він якось обмовився, зазначивши, що я працюю «в торгівлі», певно, не розуміючи різниці між продажем товарів і управлінням власним бізнесом. Він лише в загальних рисах уявляв мою роботу в «Летючій саламандрі», та чомусь був переконаний, що рано чи пізно я маю її очолити. Підозрюю, що він також сподівався колись позичити у мене грошей. От Гарольд точно на це розраховував. Я бачив по його очах. Навіть з тим доходом, який я сьогодні маю, я б і досі годував бідолаху, якби він був живий. На щастя, Гарольд помер через кілька років після нашого весілля (здається, від черевного тифу); його батьки теж уже на тому світі.