— Давно ви живете у Нижньому Бінфілді?
Дівчина аж здригнулася, кинула на мене здивований погляд і промовчала. Я спробував ще раз:
— Я й сам колись жив тут. Але давно.
І знову у відповідь ані слова, тільки якийсь ледь чутний звук. Кинувши на мене ще один холодний погляд, вона відвернулася до вікна. Зрозуміло. Не для того батьки ростили леді, щоб вона розмовляла з простими клієнтами. До того ж вона, мабуть, подумала, що я залицяюся до неї. Зрештою, навіщо їй знати, що я народився в цьому будинку? Навіть якщо вона в це й повірить, їй же начхати. Вона й гадки не має, що тут колись була лавка Семюеля Боулінга «Торгівля кукурудзою і насінням». Оплативши рахунок, я забрався звідси.
Прогулявся до церкви, остерігаючись і водночас сподіваючись, що хтось із земляків упізнає мене. Та дарма турбувався: на вулицях жодного знайомого обличчя. Таке враження, наче старе населення зникло, а його місце зайняло нове.
Діставшись до церкви, я зрозумів, для чого знадобилося нове кладовище. Двір був буквально забитий могильними плитами, а імена на половині з них були мені абсолютно незнайомі. Та було нескладно відшукати ті, які я знав. Я поблукав серед надгробків. Церковний сторож щойно викосив траву, і навіть тут стояв запах літа. Всіх моїх давніх знайомих уже не було серед живих. М’ясник Гревіт і Вінкел, теж торговець насінням, власник «Георга» Трю і місіс Вілер з крамниці з солодощами — всі вони тепер тут. Шутер і Везеролл лежали поруч, але, як і в церкві, по різні боки алеї, наче суперники все ще змагалися, хто кого перекричить. Везеролл так і не дожив до ста років: «народився 1843-го», «пішов із життя 1928-го». Та протримався довше Шутера, як завжди, здолавши того: помер 1928-го. Тяжко йому, мабуть, довелося в ті останні два роки, коли ні з ким вже було вступити у вокальний двобій! Старого Гріммета накрили масивною мармуровою плитою, що формою нагадувала пиріг з шинкою і телятиною, ще й поставили залізну огорожу, а в кутку під дешевими дерев’яними хрестами спочивало все сімейство Сіммонсів. Всі перетворилися на прах. Старий Годжес зі своїми пожовклими від тютюну зубами, Лавгроу зі своєю пишною бородою, і леді Ремплінг з конюшим на задній приступці карети, і тітка Гаррі Барнса зі скляним оком, і Брувер з млина з постійно злим, схожим на темний горіх обличчям — від них усіх не залишилося нічого, окрім могильних плит і хтозна-чого під землею.
Знайшов могили батька й матері. Обидві мали пристойний вигляд: сторож час від часу косив траву. Дядько Ізекіль лежав трохи далі. Більшість давніх могил вони зрівняли, а каркаси дерев’яних рам, що стирчали над землею, прибрали. Що маєш відчувати, коли через двадцять років приходиш на могили батьків? Не знаю, що має відчувати решта, та можу описати власні відчуття: у моїй свідомості мати і батько досі живі, просто існують у паралельній реальності. Мати порається біля чайника, батько в окулярах, з припорошеною борошном лисиною і сивими вусами — обидва так і застигли навіки у моїй пам’яті, як на картині. А ця закопана в землю купка кісток не має до них жодного стосунку. І от, стоячи тут, я замислився: а що відчуває людина там, під землею, чи взагалі вона щось відчуває, чи до всього їй байдуже? Аж раптом мої роздуми урвала похмура чорна тінь, що прокотилася по мені холодною хвилею.
Озирнувшись, я побачив, як над головою пролетів бомбардувальник. Здається, від його гуркоту здригнулася земля.
Я зайшов до церкви. Вперше після повернення до Нижнього Бінфілда мене не переслідували привиди — принаймні, так мені здалося. Бо тут усе лишилося без змін. Хіба що поповнилися ряди тих, хто спочиває вічним сном на подвір’ї. Навіть подушки для колін, здається, були ті самі. Той же запах пилу із солодкуватим духом тліну. І — о боже! — діру у вікні так і не залатали, тільки зараз, увечері, коли сонце перекотилося на інший бік, його промені не ковзали по підлозі. Лавки теж старі: оця наша, а трохи далі та, на якій виспівував Везеролл, кидаючи виклик Шутеру: «Сигон, цар Аморейський, і Ог, цар Васанський!» І стерті плити у проході між лавками із залишками епітафій тим, хто спочиває під ними. Я присів роздивитися одну з плит біля нашої лавки. Напис на ній я знав напам’ять. Навіть шрифт закарбувався в пам’яті. Тільки одному Господу відомо, скільки разів за службу я перечитував його:
Тут................................син, дворянин
цієї парафії........................................вірою і правдою
Свої....................численні чесноти примножив.........
....................сумлінністю..........................................................
.........................................кохана дружина Амелія. і семеро
її доньок...
Відразу ж згадалося, як мене в дитинстві зачаровувало те протяжне «С-сссс». Завжди було цікаво, чи так само вимовлялися ці слова в давні часи.
Я почув кроки за спиною. Обернувшись, побачив чоловіка в рясі. Це був вікарій.
Ні, не якийсь там вікарій, а старий Беттертон, який служив у цій церкві ще за сивої давнини — скільки себе пам’ятаю, він завжди був тут. Десь з 1904-го. Відразу ж упізнав його, хоча він став зовсім сивим.
А от він мене не впізнав. Для нього я був черговим товстуном у синьому костюмі, що зайшов оглянути пам’ятку. Після короткого привітання він відразу ж перейшов до традиційного монологу: запитав, чи я цікавлюся архітектурою, і почав розповідати, яку культурну цінність становить цей храм (його звели ще сакси), і далі в такому самому дусі. А тоді почав водити по колу — від норманської арки біля входу до ризниці й до мідного барельєфа із зображенням сера Родеріка Бона, що наклав головою у битві біля Ньюбері. Я поплентався за ним з виглядом пса, якому щойно дісталося від хазяїна, — так виглядають торговці середніх літ під час екскурсій картинними галереями чи старовинними соборами. Та чи сказав я, що знаю тут кожен закуток? Сказав, що я — Джордж Боулінг, син Семюеля Боулінга (навіть якщо він і не пам’ятає мене, та батька мав би знати); що я не тільки протягом десяти років слухав його проповіді й відвідував заняття з підготовки до конфірмації, а ще й був членом місцевої Спілки літературознавців і взявся читати «Сезам і Лілії», тільки щоб догодити йому? Звісно, ні. Я просто покірно йшов за ним і невиразно буркотів собі під носа щось на зразок того, що зазвичай кажуть, коли чують про солідний вік чергової пам’ятки. Щойно я побачив його, вирішив: нехай думає, що я тут чужак. Як тільки з’явилася нагода, вкинув до церковної скарбниці шість пенсів і вшився.
Але чому? Чому, нарешті побачивши знайоме обличчя, я не наважився сказати, хто я такий?
А тому, що двадцять років неабияк змінили його, і це мене, чесно кажучи, налякало. Ви, певно, думаєте, що він дуже постарішав. Зовсім ні! Він став виглядати молодше. І це справило на мене таке враження, що змусило замислитися над швидкоплинністю часу.
Нині Беттертону мало бути десь близько шістдесяти п’яти, бо коли я востаннє його бачив, він був приблизно мого віку — тоді йому було сорок п’ять. Коли ховали матір, у його волоссі вже з’явилася перша сивина, а зараз воно стало зовсім білим. Та хай там як, але перше, що впало мені в очі, — яким молодим він виглядає. Я завжди вважав його літнім чоловіком, хоча насправді це було не так. Пам’ятаю, як у дитинстві всіх, кому перевалило за сорок, я сприймав як відпрацьований матеріал — от-от розваляться на частини. Для мене не існувало віку після позначки сорок. Мій ровесник здавався мені тоді старішим за цього бадьорого діда. Господи помилуй! Мені ж самому сорок п’ять. Від цієї думки стало лячно.