І тут я знову згадав про свій ставок. Побачивши, на що вони перетворили Нижній Бінфілд, я відчув те, що можна описати тільки як страх, що водойма могла просто зникнути. Можливо, я даремно тривожився. Я не міг знати напевно. Місто заполонила червона цегла, наш будинок перетворили на кав’ярню, набиту всіляким мотлохом, а Темзу споганили моторним мастилом і паперовими обгортками. Та, може, зайди ще не дісталися до ставка за маєтком Бінфілд і там досі повно велетенської риби. Можливо, про нього ніхто так і не довідався. Це було цілком імовірно. Там такі хащі із заростями ожини і завалами сухих гілок, а також густим дубовим підліском (буки так не обростають молоденькими деревцями), що більшості людей і на думку не спаде лізти туди. І взагалі, трапляються ж на світі дива.
Вирушив я пізно ввечері. Було вже, мабуть, пів на п’яту, коли я дістався шосе, що вело до Горішнього Бінфілда. Десь посередині пагорба будинки скінчилися, а за ними розкинувся густий буковий ліс. Опинившись перед роздоріжжям, я повернув праворуч, щоб зробити коло і під’їхати до маєтку Бінфілд з іншого боку. Зупинився, щоб краще роздивитися гай. Дерева ані трохи не змінилися. Залишивши авто на узбіччі біля крейдяного кар’єру, я вийшов і далі пішов пішки. Усе як раніше! Та сама тиша, ті самі купи листя, яке встеляє землю таким товстим шаром, що падаючи з року в рік, здається, ніколи не перегниває. Жодної живої душі, крім маленьких пташок на верхівках дерев, яких годі розгледіти. Неможливо повірити, що від гуркоту міста мене відділяє якихось три милі. Я почав пробиратися крізь хащі до маєтку. Було важко пригадати, яка саме стежина вела до моєї заповітної мрії. Аж от! Так, вона! Той самий крейдяний видолинок, де розбишаки з «Чорної руки» збиралися стріляти з рогаток і де ми вперше дізналися від Сіда Лавгроу, як на світ з’являються діти, — того дня я зловив свою першу рибину. Було це сорок років тому.
Ряди дерев порідшали, і я побачив перед собою дорогу, що вела до маєтку Бінфілд. Звісно, старий прогнилий паркан знесли, а на його місці виросла висока цегляна стіна зі шпичаками нагорі, типова для психлікарні. Я почав міркувати, як потрапити досередини, аж раптом мені спало на думку, що я можу розповісти вигадану історію про психічно хвору дружину, для якої шукаю підходяще місце. Тоді вони точно не зможуть мені відмовити і покажуть усі їхні володіння. Сподіваюся, у новому костюмі я справляв враження чоловіка, який може собі дозволити помістити дружину у приватну лікарню. Та біля самих воріт я почав сумніватися, що ставок розташований на території лікарні.
Землі маєтку Бінфілд простягалися акрів на п’ятдесят, а територія закладу не займала більше десяти. Навряд чи власники ризикнули б залишити тут озерце — втомилися б витягати потопельників. Хатинка, в якій жив старий Годжес, лишилася на місці. Кинувши оком крізь залізні прути новеньких блискучих воріт, я подумав, що нічого тут не впізнаю. Галявини, квітники, стежки, посилані жорствою, і кілька людей (певно, психи), що з відстороненим виглядом блукають ними. Я пішов праворуч. Старий ставок, той, в якому я збирався рибалити, мав бути за кілька сотень ярдів звідси, а кінця нової огорожі я дістався вже ярдів через сто. Отже, озеро — за межами території лікарні. Здавалося, що стовбури дерев стали тоншими. До мене долинули дитячі голоси. Чорт забирай, ось воно — озеро!
На мить я закляк на місці, не повіривши власним очам. Потім до мене, нарешті, дійшло, що сталося: всі дерева біля води вирубали. Озерце виглядало голим і зовсім не таким, як раніше, — тепер воно нагадувало ставок у Кенсінгтонських садах. На березі всюди бавилися діти, на воді плавало безліч човнів, кілька старших дітлахів ганяли наввипередки на швидкісних човнах, яким управляють за допомогою спеціального важеля. Ліворуч, де раніше серед очеретяних заростей гнив сарай для човнів, тепер стояли павільйон і ятка із солодощами, а над ними, на великій білій вивісці, було написано:
ЕЛІТНИЙ ЯХТ-КЛУБ
ГОРІШНЬОГО БІНФІЛДА
Я подивився праворуч — самі лише будинки, наче в якомусь передмісті. Ліс, що оточував озеро щільним джунглями, повністю знищили. Лишилося тільки кілька буків, що стриміли між будівлями. Та, маю визнати, будиночки були мальовничими — деякі з них витримані у стилі тюдорівської архітектури (як ті, що я побачив першого дня на Чемфордському пагорбі, тільки тут їх було значно більше). Як же я помилявся, сподіваючись, що тут і досі росте ліс! Тепер я збагнув, у чому річ: шматочок лісу площею не більш як півдюжини акрів поки що не зачепили, і так сталося, що до маєтку я пішов саме через цей його залишок. А Горішній Бінфілд, який у роки мого дитинства був тільки назвою місцини, перетворився на справжнє місто. Точніше, на окремий район Нижнього Бінфілда.
Я підійшов до берега. Діти бовталися у воді й страшенно верещали. Їх там була сила-силенна. Озеро виглядало мертвим: у ньому більше не було риби. Неподалік стояв чоловік, який наглядав за малечею: немолодий, з кількома пасмами сивого волосся, що прикривали лисину, в пенсне на добряче засмаглому обличчі. Було в його зовнішності щось дивакувате. Він був одягнений у шорти, сандалі й сорочку з розлогим коміром, та насамперед увагу привертав його погляд — крізь лінзи окулярів блищали неймовірно блакитні очі. Один із тих чоловіків, які назавжди лишаються юними. Зазвичай це палкі прихильники здорового харчування чи хтось зі спілки бойскаутів — в обох випадках ті, хто жити не може без природи і відпочинку на свіжому повітрі.
— А добряче розрісся Горішній Бінфілд, — сказав я.
Він обернувся до мене.
— Розрісся? Що ви, сер, ми не дозволяємо йому розростатися! Тут мешкають особливі люди, і ми цим пишаємося. Це лише невелике поселення, тільки для своїх.
— Я мав на увазі, порівняно з тим, яким він був до війни, — пояснив я. — Я жив тут у дитинстві.
— A-а, от ви про що. В такому разі маєте рацію, але це було до мене. Комуна Горішнього Бінфілда — це унікальний простір для життя. Такий собі окремий світ. Тут усе зроблено за проектом архітектора Едварда Воткіна. Ви, звісно, чули про нього? Ми живемо у гармонії з природою. Жодного зв’язку з містом, — він вказав у напрямку Нижнього Бінфілда, — із тим заводським пеклом.
Він добродушно засміявся, і його обличчя стало схожим на заячу мордочку. Й одразу ж, ніби я питав у нього, він почав у подробицях розповідати про життя в комуні Горішнього Бінфілда, про юного Едварда Воткіна — архітектора з вишуканим смаком і відчуттям стилю доби Тюдорів, який розгледів на старій фермі перекладини єлизаветинських часів і придбав їх за смішні гроші. І про те, який він приємний юнак — душа компанії місцевого товариства нудистів. Кілька разів наголосив, що у Горішньому Бінфілді живуть особливі люди — не те, що у Нижньому. Тут вони намагаються облагородити сільську місцевість, а не засмітити її.
— Вихваляються своїми містами-садами. Ми ж наш Горішній Бінфілд звемо «містом-лісом», хе-хе! Довкола тільки матінка-природа. — Чоловік вказав на кілька дерев, що лишилися від того, що раніше було лісом. — Споконвічна краса. Наші діти зростають на природі. Тут зібралися люди з особливим світовідчуттям і освіченістю. Три чверті з тих, хто живе тут, — вегетаріанці. Місцеві м’ясники недолюблюють нас, хе-хе! Є серед нас і кілька видатних особистостей. Micс Хелен Тюрло — письменниця, ви мали чути про неї. Професор Воуд — досліджує людську психіку. Така поетична натура! Йде гуляти в ліс, та так, що не докличешся до обіду! Каже, що розмовляє там з ельфами. А ви вірите в ельфів? От я, приміром, не виключаю їхнього існування, хе-хе. Але ставлюся до цього трохи скептично. Та світлини професора виглядають доволі переконливо.
Я почав думати чи не втік він, раптом, з місцевої психлікарні. Втім, ні — цілком нормальний, просто дещо дивакуватий. Коли жив в Ілінгу, зустрічав таких: вегетаріанство, поезія, аскетичний спосіб життя, поклоніння природі, прогулянки босоніж по вранішній росі на світанку. Тоді дивак вирішив показати мені комуну. Від лісу не лишилося і сліду. Довкола будинки-будинки-будинки! Ви, мабуть, бачили колись такі хатинки з претензією на старовинні маєтки: дахи з візерунком, опори, встановлені виключно з декоративною метою, штучні сади зі ставками з бетону і пластмасові фігурки гномів, які можна купити у кожній квітковій крамниці. Перед очима одразу ж постає зграя фанатиків здорового харчування із середнім заробітком у тисячу фунтів на рік, що вірить у лісових фейрі. Навіть тротуари тут виглядали потворно. Довелося перервати тур. Якби в той момент у моїй кишені опинилася граната, я, жодної миті не вагаючись, витяг би її і пожбурив у перше-ліпше вікно. Я перервав свого гіда, поцікавившись, чи до вподоби тутешнім мешканцям сусідство із психлікарнею. Жодної реакції. Зрештою я зупинився і запитав: