Я натиснув на газ — стареньке авто злетіло пагорбом угору (ледь двигун не згорів), минаючи в’язи, пшеничні поля і корів, що паслися обабіч дороги. До мене повернулося те саме відчуття, що й того січневого дня, коли я прогулювався по Стренду, щойно отримавши свій новенький зубний протез. Немов у мене прокинувся дар передбачати майбутнє. Здавалося, що я бачу всю Англію, всіх людей, які тут живуть, і весь жах, який чатує на них. Хоча навіть тоді у мене іноді з’являлися сумніви. Світ такий великий, і це трохи заспокоює. Тільки подумайте — їдеш, а довкола безмежні простори, і все це в межах одного графства. Наче не в Англії, а десь у Сибіру. Поля і букові гаї, ферми і церкви, села з маленькими овочевими крамничками і качки, що ховаються у заростях очерету. Хіба ж усе це може зникнути? Навряд чи. Тим часом я виїхав на Аксбріджську дорогу і наближався до передмістя Лондона — Саутголлу. За вікном вишикувалися шереги однакових потворних будинків, до яких щовечора повертаються їхні власники — жити своїм пристойним родинним життям. А далі відкривається великий лондонський світ з вісьмома мільйонами мешканців, які звикли до свого життя і не хочуть його змінювати: вулиці, площі, провулки, житлові будинки, паби, лавки зі смаженою рибою — все це простягається на двадцять миль. Не існує таких бомб, які б могли порушити їхню повсякденну рутину. Такий собі впорядкований хаос з мільйонів життів! Ось Джон Сміт вирізає з газети купони на футбольний матч, Білл Вільямс розповідає перукареві чергову побрехеньку, а місіс Джонс повертається з пивом увечері додому — і таких вісім мільйонів! Хіба ж вони не впораються? Хоч бомби і снаряди — та люди продовжуватимуть жити так, як жили раніше.
Мрії! Ілюзії! Хай би скільки було тих людей, а війни вистачить усім. Наближаються важкі часи, а разом з ними й армії вимуштруваних хлопців. А що далі — навіть не знаю. Це взагалі мене не цікавить. Одне зрозуміло: якщо у вашому житті є щось, що ви особливо цінуєте, попрощайтеся з цим зараз, бо все звичне і дороге серцю котиться у прірву з розпеченими кулеметами.
VII
Та варто було під’їхати до свого району, як мій настрій різко змінився.
Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?
Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як в’язниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв п’ять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботу — от наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.
Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.
Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без нього — це частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.
Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив двері — в ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.
— Гільдо! — крикнув я. — Гільдо!
Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?
Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи дев’ята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:
— Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у п’ятницю.
— А де мама?
— Мами немає. Пішла кудись з місіс Вілер. Чому ти повернувся сьогодні, татку?
— То мама не захворіла?
— Ні. Хто тобі таке сказав, татку? Ти їздив до Бірмінгема?
— Так, повертайтеся в ліжко, бо ще захворієте!
— А де наші подарунки?
— Які ще подарунки?
— Подарунки з Бірмінгема.
— Отримаєте вранці, всі подарунки вранці.
— Але тату-у-у, ми хочемо зараз!
— Ні, роти на замок і в ліжко. А то отримаєте!
Отже, Гільда все-таки здорова. Отже, збрехала. Навіть не знав, як на це реагувати — радіти чи сумувати. Спустився вниз зачинити двері, які лишив прочиненими, а там назустріч мені, живіша за всіх живих, іде Гільда.
Я дивився, як вона наближається в густих вечірніх сутінках. Хіба не дивно, що кілька хвилин тому я стікав холодним потом від однієї думки про те, що вона могла померти. І от вона переді мною — жива і здорова. Моя Гільда з її худорлявими плечима і постійно стурбованим виразом обличчя; і рахунок за газ, і за навчання дітей, і запах старих Гумових плащів, і на роботу в понеділок — усі ці непорушні істини, як їх полюбляв називати Портіус, змішалися докупи. Я помітив, що Гільда не в гуморі. Кинула на мене гострий погляд, як той, що ним могла глянути невеличка тваринка на зразок ласки (він зазвичай свідчить про те, що дружина щось затіває), та подиву не виказала.
— Отже, повернувся? — в’їдливо запитала вона, хоча відповідь була очевидною.
Я промовчав. Навіть не потягнулася до мене, щоб поцілувати.
— На вечерю для тебе нічого немає, — тут же продовжила вона. І в цьому вся Гільда: завжди повідомляє неприємні новини просто з порога. — Ми не чекали на тебе сьогодні. Доведеться тобі перекусити сендвічем із сиром, але здається, сир теж закінчився.
Я пішов слідом за нею. У задушливій вітальні стояв стійкий запах Гумових плащів. Я зачинив за собою двері й увімкнув світло. Хотів почати першим — і що впевненіше звучатиме мій голос, то ліпше для мене.
— Ну що, — почав я, — якого біса ти затіяла зі мною цю гру?
Вона спокійно поклала сумку на радіоприймач і обернулася до мене — на обличчі вираз щирого здивування.
— Яку гру? Ти про що?
— Про що? Про повідомлення під рубрикою «SOS» по радіо.
— Яке ще повідомлення? Що ти верзеш, Джордже?
— Хочеш сказати, що не просила передати по радіо, що ти серйозно захворіла?
— Звісно, ні! Навіщо мені це робити? Тим паче, я не хворію.
Щойно я почав пояснювати, в чому річ, як до мене дійшло — сталася помилка. Я ж почув тільки уривок фрази, вочевидь, йшлося про якусь іншу Гільду Боулінг. Б’юсь об заклад, у довідковій книжці нараховується з десяток жінок з таким іменем та прізвищем. Якої ж дурної помилки я припустився! Гільда ніколи не вирізнялася такою вигадливістю, яку я їй приписав. Єдина користь з усієї цієї нісенітниці — це те, що повіривши на якихось п’ять хвилин у те, що моя дружина померла, я пригадав, що вона мені не байдужа. Та годі з цим. Доки я пояснював, вона пильно дивилася на мене, і вже по одному погляду було видно, має статися щось недобре. І от почався допит (я його називаю допитом третього ступеня, бо Гільда проводить його без крику і ґвалту, а ніжним і спокійним голосом).
— То ти почув це повідомлення по радіо в готелі у Бірмінгемі?
— Так, учора ввечері, по національному каналу.
— Коли ж ти тоді виїхав?
— Сьогодні вранці, коли ж іще (план поїздки я ретельно продумав заздалегідь, у тому числі дорогу назад, щоб виглядати переконливим, якщо доведеться брехати: виїхав о десятій, пообідав у Ковентрі, зупинився випити чаю в Бедфорді — все було розраховано до дрібниць).