— Отже, ти дізнався, що я захворіла ще вчора ввечері, і чекав ранку, щоб поїхати?
— Я ж сказав, що не повірив у твою хворобу. Хіба я не пояснив? Вирішив, що це твоя чергова витівка — в них повірити набагато легше.
— Що ж, взагалі-то я здивована, що ти перервав своє відрядження заради мене! — сказала вона з таким сарказмом у голосі, що я відчув — запахло смаленим. Але вона продовжувала спокійним тоном: — Отже, ти виїхав сьогодні вранці?
— Так, о десятій. Пообідав у Ковентрі...
— Тоді як ти поясниш оце? — вона розкрила свою сумочку, дістала з неї якийсь папірець і тицьнула мені з таким виглядом, наче це був фальшивий чек чи інший документ, що свідчив про мої лихі діяння.
Відчуття, ніби хтось з усієї сили вдарив тебе у живіт. Так я і знав! Підловила-таки мене. І в неї були докази. Навіть не знаючи, які саме, я був упевнений, що там щось, що викриває мої походеньки. Якось одразу я похнюпився. Буквально секунду тому йшов у наступ, зображаючи праведний гнів через те, що змушений був перервати відрядження бозна для чого, і раптом ми помінялися місцями. Бачили б ви мене в той момент! На лобі немов засяяла вивіска, на якій великими літерами було написано: «ВИНЕН». Хоча насправді я нічого такого не зробив! От що значить звичка — я звик до того, що мене постійно в чомусь звинувачують. Навіть якби мені заплатили сотню фунтів, я не зміг би приховати ноток провини, що зазвучали в моєму голосі:
— Що це? Що там у тебе?
— А ти візьми й почитай.
Я взяв у руки той папірець — це був лист від якоїсь юридичної фірми, що була розташована на тій самій вулиці, що й готель «Роуботтем», в якому я мав би за легендою зупинитися в Бірмінгемі.
— Шановна пані, — йшлося у листі, — у відповідь на ваш лист від 18 червня вимушені повідомити, що, очевидно, сталася якась помилка. Готель «Роуботтем» зачинили два роки тому, а на його місці звели офісний центр. Нікого, хто б відповідав опису вашого чоловіка, ми тут не бачили. Можливо...
Далі я вже не читав. І без того все зрозуміло. Перемудрив зі своїм алібі й виказав сам себе. Лишалася єдина надія: молодий Сандерс міг забути відправити мого листа нібито з готелю «Роуботтем», який я написав Гільді. В такому разі я спробував би наполягати на безпідставності її звинувачень. Але Гільда на пні знищила мою надію:
— Джордже, ти уважно прочитав листа? Того дня, як ти поїхав, я написала в готель, щоб переконатися, що ти щасливо туди дістався. І подивися лишень, що отримала у відповідь! Такого готелю взагалі не існує! І того самого дня я отримала іншого листа, в якому ти кажеш, що прибув на місце і поселився в «Роуботтемі». Підозрюю, ти попросив когось надіслати того листа за тебе. От яке було твоє відрядження у Бірмінгем!
— Гільдо, ти все неправильно сприйняла! Це зовсім не те, про що ти подумала. Ти не розумієш...
— Ні, Джордже, я все чудово розумію.
— Ти тільки послухай...
Все одно, що об стіну горохом. Мене упіймали на гарячому. Навіть в очі їй дивитися не міг. Розвернувшись, я попрямував до дверей.
— Піду поставлю машину в гараж, — сказав я.
— Е, ні, Джордже. Навіть не думай відвертітися! Ти залишишся тут і вислухаєш усе, що я хочу тобі сказати.
— Чорт забирай, я маю принаймні фари вимкнути. Ніч на вулиці! Ти ж не хочеш, щоб нас оштрафували?!
Це спрацювало. Гільда відчепилася від мене. Я пішов вимкнув фари, та коли повернувся, вона стояла на тому ж місці, у тій самій позі, а на столі перед нею лежали два листи: від мене і від юридичної фірми. Трохи заспокоївшись, я ще раз спробував виправдатися:
— Послухай, Гільдо. Ти все неправильно зрозуміла. Дозволь мені пояснити все із самого початку.
— Навіть не сумніваюся, що ти можеш знайти пояснення для всього, Джордже. Питання в тому, чи я тобі повірю.
— Ти постійно робиш передчасні висновки! І взагалі, навіщо ти написала в той готель?
— Це була ідея місіс Вілер. І, як виявилося, доволі непогана ідея.
— Отже, місіс Вілер! І ти дозволяєш цьому стерву втручатися в наше особисте життя?
— Місіс Вілер не потребує нічийого дозволу. Це вона попередила мене, що ти щось задумав цього тижня. У неї було таке передчуття. І воно її не підвело. Вона бачить тебе наскрізь, Джордже. У неї був такий самий чоловік, як і ти.
— Але, Гільдо...
Я подивився на неї. Вона зблідла, як завжди в ті моменти, коли думає, що я був з іншою жінкою. З жінкою! Та якби ж це була правда!
Господи, що тепер на мене чекає! Самі знаєте, як жінки поводяться після сварки: тиждень в’їдливих докорів, нарікань після того, як ти вже вирішив, що мирну угоду підписано, і їжа постійно із запізненням, ще й діти, яким конче потрібно знати, що сталося. Але доконали мене неймовірна обмеженість уяви та вузьколобість, що, здавалося, щільною заволокою висіли в атмосфері, через яку було абсолютно неможливо пояснити мою справжню причину поїздки до Нижнього Бінфілда. Це геть вибивало ґрунт з-під моїх ніг. Мені б і тижня забракло, щоб пояснити Гільді, для чого я туди поїхав. Та будь-кому з Елзмір Роуд! А сам собі я можу пояснити? Для чого мені насправді треба було їхати до Нижнього Бінфілда? І зрештою, чи їздив я туди взагалі? Що більше я про це думав, то примарнішою видавалася мені вся ця історія. Якась цілковита нісенітниця. Рахунки за газ, оплата навчання дітей, капуста на вечерю і робота з понеділка до п’ятниці — от чим мені слід перейматися.
Я все ж таки зробив останню спробу:
— Послухай, Гільдо, я знаю, про що ти думаєш. Але ти помиляєшся. Присягаюся — помиляєшся.
— Е, ні, Джордже! Якби я помилялася, тобі б не довелося мені брехати.
Знову те саме.
Я пройшовся по кімнаті. У повітрі і досі стояв запах Гумових плащів. То чому ж я втік? Чому так переймався майбутнім і минулим, збагнувши, що все це ілюзія? Хай би якими були мої мотиви, зараз я заледве міг їх пригадати. Колишнє життя в Нижньому Бінфілді, війна, Гітлер, Сталін, бомби, кулемети, Гумові кийки і черги за їжею — все це поступово стиралося з пам’яті. Всі думки тепер зосередилися навколо цієї вульгарної сварки, що відгонила Гумою.
Цього разу точно остання спроба:
— Гільдо, благаю, послухай бодай хвилину. Ти ж не знаєш, де я був весь цей тиждень, так?
— І знати не хочу. Я знаю, чим ти там займався, і цього мені цілком достатньо.
— Та скільки ж можна...
Марні спроби. Вона була переконана у своїй правоті і збиралася виповісти все, що про мене думає. Для цього їй могло знадобитися кілька годин. А тоді постало б інше питання: звідки я взяв гроші на поїздку, і тоді вона б дізналася, що я приховав від неї сімнадцять фунтів, які дісталися мені просто так. Загалом, були всі підстави вважати, що ми не порозуміємося раніше третьої ранку. Жодного сенсу вдавати із себе невинну жертву. Я зосередився на тому, щоб вибрати шлях найменшого опору. У голові визрівали три можливі варіанти:
А: Сказати правду і якось змусити Ті повірити в неї.
Б: Вдатися до старого виверту, прикинувшись хворим на амнезію.
В: Лишити все як є — нехай думає, що я був з іншою жінкою.
Та хай йому біс! Я знав, що існує тільки один єдино можливий варіант.
Джордж Орвелл
/George Orwell/
(1903-1950) — англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній фермі розповідається про часи становлення СРСР.
Проте інший доробок Орвелла також не менш цікавий та актуальний для сьогодення, зокрема роман «Ковток повітря», що є своєрідним приквелом до знаменитого «1984». В ньому розповідається про екзистенційну кризу звичайного представника англійського середнього класу на тлі загальної кризи напередодні Другої світової війни. З цього роману можна дізнатися про передумови і побачити перші паростки страшного світу, описаного у «1984», оскільки на думку головного героя твору, нищення колишнього затишного світу розпочалося ще напередодні Першої світової війни, продовжилося і посилилося після її закінчення, і, вочевидь, довершиться Другою світовою-останньою, довічною, безкінечною.