На вулиці хлопчина з газетами продовжував горлати «Сенсаааааціяяя!» Перші шпальти майоріли заголовком «НОГИ. НОВІ ПОДРОБИЦІ СПРАВИ». Просто «ноги», нічого більше. Кілька днів тому у залі очікування на вокзалі знайшли відтяті жіночі ноги, загорнуті у пакунок. Журналюги відразу ж підхопили цю тему, і тепер було зрозуміло без зайвих пояснень, про що йдеться: достатньо було одного слова. У ці дні тільки їх і обговорювали. Дивно, подумав я, відкусивши шматок булки, вбивства більше не відрізняються розмаїттям. Всюди те саме — частини тіл, розкиданих по країні. Ніяких вам історій з отруєннями, сімейних драм Кріппенів, Седдонів чи Мейбріків. Здається, на такі вбивства здатен тільки той, хто переконаний, що горітиме за них у пеклі.
У цей момент я відкусив сосиску — о Господи!
Відверто кажучи, я не очікував якогось особливо приємного смаку. Думав, що буде щось прісне, схоже на булку. Але те, що опинилося в моєму роті, перевершило всі сподівання. Зараз опишу свої відчуття.
Сосиска була тверда, як підошва старого черевика. З моїм протезом тут не впоратись. Довелося спершу прокусити шкірку. Трісь — і я відчув, як рот заповнюється якоюсь бридотою, схожою на гнилу грушу. Ця суміш з усіх боків обліпила мій язик. А який у неї був смак! Я просто не міг у це повірити. Тоді знову спробував її скуштувати. Та це ж риба! Сосиску, яка мала бути б з м’яса, начинили риб’ячим фаршем! Я підхопився і пішов геть з бару, навіть не випивши кави. Хтозна, якою б вона виявилася на смак.
Хлопчина з газетами кинувся до мене, тицяючи в обличчя «Стандарт» і галасуючи: «Ноги! Шокуючі подробиці. Переможці перегонів! Ноги! Ноги!» Я все ще кутуляв у роті ту гидотну кашу, перекидаючи з одного боку на другий і бажаючи якомога швидше її виплюнути. Пригадав, як колись в одній із газет читав статтю про продовольчі фабрики в Німеччині, де харчі виготовляють бозна з чого. Німці називають це «ерзацом». Саме звідти я й довідався, що сосиски вони начиняють риб’ячим фаршем, а в риб’ячому фарші, поза сумнівом, відсутня риба. У мене з’явилося відчуття, ніби я спробував цей світ на смак і зрозумів, з чого він насправді зроблений. Ось так і живемо: головне — привабливе оздоблення, а вміст можна підмінити. Ґума, целюлоза, всюди вироби з хромованої сталі, безперебійне світло дугових ламп, скляні дахи над головами, радіоприймачі, з яких лунають набридливі мелодійки, і ніякої тобі зелені, все зацементували, а з-під штучних дерев виглядають штучні черепахи. Та варто дістатися суті, впитися зубами у щось реальне, та хоча б у сосиску, для прикладу, як відразу ж усвідомлюєш — ніяка це не сосиска, а протухла риба в Гумовій обгортці. Відчуття, наче рот перетворився на стічну канаву.
З новим протезом я почувався значно впевненіше. Він чудово кріпився до ясен, і хоча, можливо, це й прозвучить дурнувато, та маю сказати, що новісінька щелепа дарує відчуття молодості. Обернувшись до вітрини, я вишкірив зуби, намагаючись усміхнутися своєму відображенню. Не такі вже вони й погані — мої штучні зуби. Ворнер, хоч і не фахівець високого класу, та свою справу знає — принаймні, не прагне перетворити тебе на ходячу рекламу зубної пасти. Його шухляди набиті різними протезами, і всі складені за розміром та кольором; добирає він їх вкрай ретельно, наче ювелір коштовне каміння для намиста. Рідко хто здогадувався, що це не мої справжні зуби.
Минаючи чергову вітрину крамниці, я знову звернув увагу на своє відображення й подумав: моя статура цілком пристойна. Кілька зайвих кілограмів, звісно, є, тут нічого не скажеш, але в цьому немає нічого кримінального; про таких, як я, кравці кажуть «в тілі», а деяким жінкам взагалі подобаються міцні чоловіки. Є ще порох в порохівницях! Тієї самої миті я згадав про свої приховані сімнадцять фунтів і відразу вирішив: витрачу всі до останнього пенні на жінок. Якраз настав час перехилити пінту, доки паби не зачинилися, до того ж треба було обмити новий протез. Зі своїми сімнадцятьма фунтами я почувався багатієм, тож зайшов до тютюнової лавки за сигарою. Довгі гаванські сигари — моя слабкість. Хоча, маю підозру, що таке тютюнове листя можна знайти не тільки там.
З пабу я вийшов напідпитку. Кілька пінт добряче розслабляли, розтікаючись теплом по тілу, дим сигари огортав мій новий протез, наповнюючи внутрішнім спокоєм. З’явилося бажання зануритись у роздуми, пофілософствувати. Почасти тому, що мені сьогодні не треба на роботу. Подумки я повернувся до своєї поїздки в електричці. Згадав, як над нами пролетів бомбардувальник, коли враз повіяло війною. Та зараз настрій був дещо інший — наче розумієш, що війна неминуча, за крок від того, щоб напророчити кінець світу, і зовсім про це не жалкуєш.
Я йшов по Стренд, і хоча було доволі холодно, мої кроки були розміреними, я насолоджувався сигарою. На тротуарі, як завжди, товклися люди — всі з однаковим, типовим для жителів Лондона, виразом обличчя; на дорогах транспорт стояв у звичних заторах, величезні червоні автобуси невпинно сигналили, намагаючись просунутися вперед, поміж іншими машинами — з усіх боків лунали гуркіт двигунів і гудки клаксонів. Від такого і небіжчик воскрес би, подумав я.
Я відчував, що у цьому місті зомбі я єдина жива істота. Та все це мої фантазії, звичайно. У натовпі незнайомці майже завжди виглядають експонатами музею воскових фігур, та про тебе вони, напевно, такої ж думки. І не дає спокою це передчуття неминучої війни, відчуття того, що зовсім скоро все скінчиться, яке не полишає мене останні дні. До всіх нас приходять такі думки — до когось частіше, до когось рідше. Б’юся об заклад, що навіть у цьому натовпі незнайомців є такі, що час від часу малюють в уяві картини з бомбардувальниками і руїнами. Хай би про що ви думали, у світі знайдеться мільйон людей, які цієї миті думають про те саме. Мені здавалося, що всі ми опинилися на палаючій палубі, але ніхто, окрім мене, на це не зважає. Дивився в обличчя цих бовдурів, що кудись поспішали, і думав: точнісінько індички напередодні Різдва. І гадки не мають, що на них чекає. Я наче сканував їх усіх рентгенівським променем.
Я спробував уявити, як тут усе виглядатиме років через п’ять чи трохи раніше, скажімо, років за три після того, як почнуться військові дії (кажуть, що це станеться 1941-го).
Ні, місто не зрівняють із землею. Але виглядатиме все інакше: стане пошарпаним і брудним, вікна напівпорожніх крамниць вкриті таким шаром пилюки, що майже неможливо розгледіти щось всередині; у провулку за рогом велетенська яма від вибуху снаряда, а від цілого кварталу будинків лишився тільки попіл і руїни стін, що стирчать, як уламок старого зуба. Складається враження, що опинився у мурашнику. Стоїть тиша, всі помітно схудли. Ось назустріч крокує взвод худорлявих солдатів, що ледь переставляють ноги. Сержант з гострими вусами гордо тримає поставу, та такий же сухоребрий, як і решта, й кашляє так, що, здається, от-от виплюне легені. Ще й намагається віддавати накази підлеглим, як під час військових навчань: «Е ні, Джоне, так не піде! Ану підніми голову! Чого в землю втупився? Недопалків уже давно не лишилося». Від нового нападу кашлю його згинає навпіл, обличчя червоніє, потім стає багряним, вуса звисають донизу, з очей течуть сльози.
Я чую завивання сирен, що попереджають про повітряну атаку, з гучномовців лунають новини про те, що наша славетна армія захопила сто тисяч полонених. Бачу тісну кімнату у Бірмінгемі, де дитина рочків п’яти рюмсає, благаючи у матері кусень хліба. Зрештою та не витримує і зривається на маля: «Замовкни, маленький покидьку!», хапає його за сорочку і починає лупцювати по задниці, бо їй нічим його нагодувати. Всі ці картини постають просто перед моїми очима. Я бачу плакати, черги за їжею, рицинову олію, Гумові кийки і дула кулеметів, що виглядають з вікон будинків.