Мабуть, ви уже змалювали мій приблизний портрет і бачите мене немолодим червонопиким товстуном зі вставною щелепою, та не думайте, що я таким був з дитинства. За сорок п’ять років можна збіса змінитися, хоча декому вдається застрягти на початкових стадіях розвитку. За цей час я пережив багато змін, в основному позитивних. Може, це прозвучить трохи дивно, але мій батько міг би пишатися мною. Він би тішився з того, що в його сина є власний автомобіль і живе він у будинку з ванною кімнатою. Я перевершив батьків за статусом, а колись мені вдавалося досягти таких вершин, про які до війни ми не могли навіть мріяти.
До війни! Цікаво, як довго ми продовжуватимемо вживати цей вислів? Скільки ще років мине, перш ніж знадобиться уточнення «якої війни»? Наразі можна згадати про війну з бурами[5]. Я народився 1893-го і пам’ятаю, як вона починалася — все через затяті суперечки між батьком і дядьком Ізекілем. Лишилися ще деякі, давніші спогади.
Сталося це за рік до початку тієї війни. І досі пам’ятаю запах насіння. По дорозі з кухні до крамниці він ставав усе виразнішим. Мати навмисно поставила у коридорі загорожу, щоб не пускати нас із Джо (моїм старшим братом) туди. Пам’ятаю, як я стояв, тримаючись за решітку, і смикав її, намагаючись відчинити. Цей запах насіння і свіжого тиньку! Через кілька років мені нарешті вдалося відчинити ту загорожу і потрапити до крамниці, коли там нікого не було. Прямісінько переді мною проскочила миша, яка до моєї появи, вочевидь, копирсалася десь у закутку. Вона була вся біла від борошна. Тоді мені, певно, було років шість.
У зовсім юному віці раптом починаєш усвідомлювати сутність речей, які постійно були довкола тебе. Таке враження, ніби прокинувся після довгого сну. Наприклад, те, що у нас є собака, я зрозумів, тільки коли мені було чотири роки. Звали його Молодчина. То був старий білий англійський тер’єр — сьогодні цієї породи вже не розводять. Якось я натрапив на нього під столом на кухні і саме у цей момент усвідомив — це ж наш пес, Молодчина. Таким самим чином, трохи раніше, я зрозумів, звідки йде запах насіння. І крамниця, разом з її масивними вагами, дерев’яними гирями, залізною лопаткою, написами білою крейдою на вітрині, снігуром у клітці (яку з вулиці навіть не було видно через постійний пил на вікні), відкрилася мені теж зненацька. І поступово, пазл почав складатися.
З часом починаєш впевненіше триматися на ногах і потроху освоювати місцевість. У Нижньому Бінфілді, як і в будь-якому іншому торгівельному містечку Оксфорд-ширу, жило не більше двох тисяч людей. Дивно, але я продовжую говорити про своє місто у минулому часі, хоча воно й досі існує, всього за п’ять миль від Темзи. Лежить це містечко в долині — з боку річки здіймаються невисокі пагорби, а з другого боку — трохи вищі. Там, нагорі, серед синього лісу, виднівся великий білий будинок з колонадою — Бінфілд-хаус (усі називали його «Палацом»). Та місцина звалася Горішнім Бінфілдом, хоча інших будинків там уже сто років як не було. Мені було майже сім, коли я вперше зауважив існування Бінфілд-хауса. Коли ти ще зовсім малюк, не так уже й цікаво роздивлятися далекі простори. Та до цього часу я дослідив кожен куточок свого міста — за плануванням він нагадував хрест, з площею посередині. Наша крамничка розташовувалася на Головній вулиці недалеко від ринку, а крамниця із солодощами місіс Вілер — на площі, де не шкода була залишити півпенні. Подейкували, що тітка Вілер — стара відьма — облизувала льодяники і складала їх назад у коробку, проте на гарячому її ніхто так і не заскочив. Трохи далі стояла цирульня — на дверях висіла реклама цигарок «Абдулла» (тих, на обгортці яких зображено єгипетських солдатів), яку, хоч як це дивно, й досі використовують. Від неї завжди віяло насиченим ароматом міцного рому і тютюну «Латакія». З-за дахів будинків виднілися димарі пивоварні. Посеред Площі Ринок розмістили напувалку для коней, в якій постійно плавали солома і всілякий бруд.
До війни, особливо до війни з бурами, тут постійно стояло літо. Розумію, що насправді так не було. Просто намагаюся передати свої відчуття. Варто мені заплющити очі й спробувати уявити Нижній Бінфілд у ті часи, коли мені, скажімо, ще не виповнилося восьми років, завжди подумки повертаюсь у літо. Чи то на пообідню Площу Ринок, коли навкруги стояла тиша, тільки було чути, як коні пережовують свій овес, опустивши морди у годівниці; чи то на декілька годин пізніше, у спеку, що взяла у полон квітучі зелені луги; чи то в надвечір’я, у провулок між приватними ділянками землі, де повітря сповнене ароматом тютюну з люльок і нічних квітів. Та, правду кажучи, я пам’ятаю й інші пори року. Зрештою, дуже сильні асоціації у мене викликає їжа, а це справа сезонна. Найбільше щастило знайти щось у кущах. У липні, наприклад, уже достигає ожина (проте трапляється вона вкрай рідко), та й чорна смородина вже червоніла. У вересні з’являлися ягоди терну і горіхи, трохи пізніше — жолуді з дикими яблуками. Траплялося і дещо менш приємне на смак, але за браком кращого теж годилося, як-от плоди глоду чи кисленька шипшина (головне — очистити ягоди від ворсинок). На початку літа, особливо коли діймає спрага, у пригоді стає бутила і стебельця різної трави. До хліба з маслом смакує щавель, а також земляні каштани і кислий трилисник. Зрештою, вгамувати голод можна і подорожником, особливо якщо до дому ще далеко.
Джо був на два роки старший за мене. Коли ми були ще зовсім малі, мати наймала для прогулянок з нами Кейті Сімонс. Платила їй вісімнадцять пенсів на тиждень. Батько Кейті працював на пивоварні, у них було чотирнадцять дітей, тож у родині не відмовлялися від додаткової можливості заробити. Їй було всього лише дванадцять, мені п’ять, а братові сім, проте разом ми чудово ладнали. Вона міцно тримала мене за руку і називала «малюком», не підпускала до биків і намагалася тримати подалі від дороги з візками, і спілкувалися ми як рівня. Зазвичай, ми рушали у тривалі прогулянки, вештаючись стежинами між земельними ділянками, пхаючи у рота мало не все, що траплялося на кущах при дорозі. Наш шлях лежав через Роперські луги і ставок з млином, де водилися тритони і маленькі карасики (ми з Джо ходили туди рибалити, коли трохи підросли), а назад верталися через Горішній Бінфілд, не оминаючи крамнички з солодощами, що стояла на висілках. Місцина була настільки невдалою, що кожен новий власник магазину з часом ставав банкротом. Тільки на моїй пам’яті там тричі відкривався магазин солодощів, потім була крамниця з харчами, а ще майстерня з ремонту велосипедів. Та для дітей це місце було наче медом помазане. Навіть з порожніми кишенями, ми все одно впевнено простували туди, аби хоча б подивитися на ті солодощі крізь вітрину. Кейті теж брала активну участь у нашому ритуалі і справедливому розподілі цукерок. Тоді нам вистачало і фартинга. Більшість солодощів продавали за ціною чотири унції на пенні, а «райської суміші» із залишків з різних коробок можна було купити аж шість унцій. Були там ще фартингові «черв’ячки», що розтягувалися мало не на ярд завдовжки, а пережовувати їх треба було щонайменше півгодини. Цукрові миші і поросятка — по вісім штук на пенні, бомбочки з лікером, попкорн за півпенні і подарунковий пакунок з різними видами цукерок, солодким золотим перстенцем і свистком за пенні. Сьогодні таких пакунків не зустріти. Деякі види цукерок і зовсім зникли. Більше не виробляють білих пластинок з гаслами, немає солодкої рожевої суміші в овальній коробці за півпенні, яку їдять маленькою ложечкою. Все це пощезло. Так само, як і драже «Керевей», шоколадні трубочки, цукрові палички, ба навіть ванільне печиво з різнокольоровою присипкою. Останнє йшло залюбки, особливо коли маєш тільки фартинг. А «Монстр»? Куди зник «Монстр» за пенні? Це величезна пляшка, в яку вміщалася майже кварта лимонаду з бульбашками. Ще одна жертва війни.
Згадуючи своє минуле, я завжди чомусь бачу літо. Відчуваю, як із землі здіймається жар. А трава довкола з мене зростом. Вкриті пилом стежки і приємне зелене світло, що пробивається крізь листя горіха. Бачу, як ми втрьох ідемо по дорозі, щось пережовуючи, відчуваю, як Кейті тримає мене за руку, підганяючи: «Ходімо швидше, малюк», і часом кричить на Джо, який вирвався вперед: «Агов! Повернись сюди негайно, бо отримаєш!» З моїм братом — дебеленьким хлопчиною з великою головою і товстими ногами — постійно траплялися якісь пригоди. У сім років його вже вдягали у короткі штанці, товсті чорні панчохи до колін і грубі черевики, які тоді носили всі хлопчики. Я ж і досі ходив у довгій сорочці з льону, яку для мене пошила мати. Кейті носила старе дрантя, яке дісталося їй від старших сестер. Зазвичай, вона ще й чіпляла на голову дурнуватого капелюха з широкими крисами, з-під якого стирчали кіски; довга зашмульгана спідниця волочилася по землі, черевики на ґудзиках були геть стоптані. Вона була невисокого зросту, трохи вища за Джо, та за дітьми «наглядала» як слід. У таких родинах, як у неї, діти вчаться «наглядати» за іншими, щойно тільки зіпнуться на ноги. Іноді вона вдавала із себе гімназистку, намагаючись виховувати нас. На кожне наше заперечення у неї напоготові було якесь прислів’я. Варто було сказати «мені начхати», як вона миттю видавала: