КОЗАЦЬКА ПОМСТА
Розділ 1
Хоч би ви й знали Красноставці на правобережній Україні, то вони тепер не те, що в давнину. Тепер усе на світі перемінилося, переіначилось, а з колишніх Красноставців тільки й слави, що став великий, розлогий зостався та й той став не такий тепер, як колись-то, не та й глибина. Здебільшого комишем поріс, а то й висох зовсім.
В давнину тут було інакше. Став був ширший і більший, а вся околиця поросла старим дубовим лісом з великими та глибокими балками, в яких могло кілька сотень людей враз із кіньми сховатись. За ставом стояв тут в давнину пишний кам'яний замок пана Овруцького. Замок оточений високим муром та глибоким ровом, а з того боку, де не було ставу, звідкіля запливала вода в той рів. У тім красноставецкім лісі починається наше оповідання. Проте красноставчане, хоч і саме село не на тім місці стоїть, добре тямлять. Столітні діди показують своїм малим правнукам те місце, де стояв панський замок. Оповідають, що зостались там ще глибокі темні муровані льохи, а в них скарби заховані, та ніхто б не зважився їх шукати, бо пильнує їх якась нечиста сила. красноставчане обминають з острахом те місце, поросле буряним і терниною, а кому вже пильна потреба туди переходити, то хреститься, хоч би й у день. Є й такі люди в Красноставцях, що чули в сій замковій руїні серед бурливої ночі пекельні стогони, крики та зойки, наче б кого мучили. Говорять, що це душі замучених людей так голосять, та хіба що не за собою, а за тим паном, що тут у давнину жив та людей катував.
Та цур йому й пек! Дух святий при нас хрещених! А ми вертаймо в ту давню давнину, яких три сотні літ від нас, в ті страшні часи народного одчаю й лютого гніву на панів-гнобителів, в часи нашої славної козаччини.
____________________
Було се одної літньої ночі. Місяць уже запав, блищали тільки на блакитному небі ясні зорі, неначе хто дукати розсипав. На дворі було тихо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна птиця заснула.
Малою доріжкою красноставчанського лісу їхало двоє козаків і стиха між собою розмовляли.
— Так ти, Карпе, справді не знаєш, якою смертю твій покійний батько загинув?
— Не знаю. Як мені се знати? Тоді я ще дитиною був, тай то ще не діждав кінця його кончини, бо мусів утікати від панського гніву. Я тільки це тямлю, що того страшного дня вернувся покійний батько з замку якийсь не свій. Був знеможений, лице подряпане, блідий, з скаліченою рукою, з якої кров ішла. Мама питає:
— Що тобі, Петре, таке приключилося?
— Нічого, — каже, — пригоду з конем мав. Чортівський кінь трохи мене не роздавив. Не міг мене з сідла скинути, так упав враз зі мною на землю, потовк мене, притолочив. Я ледве видобувсь з-під нього, кости собі найняв та руку скалічив....
— Дати тобі їсти? — питає мама....
— Чогось не хочеться.
І сів батько кінець стола, спер голову на руки й чогось важко задумався. А я сиджу біля печі на землі, та дивлюсь на батька. Мені жаль стало, що батько не взяв мене на коліна, не погрався зо мною, навіть не глянув сим разом на мене. Та не було мені часу заплакати, бо в сій хвилі зчинився під нашою хатою якийсь гамір.
Мама глянула крізь віконце, та тільки руками сплеснула, мов нежива стала.
— Ох, лишенько, панські гайдуки йдуть.
А в нас, коли було хто кликне: "Панські гайдуки йдуть у хату", то те саме, як би сказав: "Татари йдуть".
Батько прокинувся з задуми й підвів голову.
Увійшли гайдуки в хату, вхопили, мов чортяки, мого батька та й вивели. Батько, мов неживий, не оборонявся. Мама стала голосити та не давати. Її потягнув гайдук нагайкою по плечах, аж кров крізь сорочку виступила, а другий штовхнув кулаком у груди. Вона впала на землю, а батька повели на замок. Я страх налякався й увесь задубів.
За батьком побігла й мама, а я став плакати. За якийсь час убігає в хату Прокіп Верета, побратим мого батька, а мій хрещений батько, й ухопив мене на руки.
— Утікаймо, каже, Карпе, бо біда буде. Він поніс мене поза хатами, огородами, аж заніс мене до ліса, де ми тепер є. Тут вів мене за руку, бо аж захекався, несучи мене. Ми ввійшли в таку гущавину, в якій я ще до сього часу ніколи не бував. Не тямлю, як довго ми йшли, поки не зайшли в хату старого лісника Прокопа Самійленка. Я його добре знав, бо він не раз приходив у нашу хату й приносив мені кришку меду. Тепер вони щось пошептали між собою, й мій хрещений батько вернувся в село, а мене залишив тут. Я плакав та рвався до мами. Старий заспокоював мене, як міг, дав меду, хліба, а коли се не помагало, став мене лякати гайдуками. Вони, певно, прийдуть і мене заберуть, коли не перестану плакати. Се помогло. Я затикав рота руками, щоб плачу не чути, поки не заснув. Не знаю, як довго я спав. Мене розбудили серед ночі. В хаті побачив я двох козаків. Один сивоусий уже, а другий молодий. Коли вони в хату прийшли й звідкіля взялись, я не знаю. Сей старший став зараз до мене підморгувати, забавляти, всміхатися та пестити.
— Збирайсь, козаче, в дорогу, каже, поїдемо....
— До тата?
— Еге ж. до тата, до мами, — ну — швидко!
Тоді я цілком зо сну очунявся, бо заспаний був. Мене загорнули в кожух і посадовили на коня. Сивоусий козак Охрім Чепурний держав мене наперед себе на сідлі.
— Здоров будь, Прокопе! — гукав Охрім.
— Благослови, Боже, в щасливу дорогу, — відгукнувся Прокіп.
І ми поїхали лісом. Така їзда вколисала мене, й я заснув. Прокинувся я вдосвіта, коли ми стали серед ватаги козаків.
— А ти що, Охріме, хлопця придбав? Чиє воно? — питає отаман.
— Козацька дитина, каже Охрім.... таке мале, а вже від мученицької смерті втікати мусить.
Я того всього не розумів. "Від якої смерті я втікав? Хіба ж дід Прокіп мене вбити хотів? Він був для мене все такий ласкавий, меду мені приносив... Щось старий Охрім не так говорить", — думав я..
Побули ми там один день, відпочили. Я звик до козаків, вони до мене. Граються зо мною, голублять, на коня садовлять, дають пістоль у руки, шаблю та сміються, що не можу вдержати.
А мені від часу до часу нагадається мама, то й заплачу.
— Не плач, козаче, кажуть мені, не личить козакові плакати. Ми тебе завеземо до мами, що пригорне, приголубить, мов рідня, та ще й до сну заколише, пісеньку заспіває... Не журись.
Ми рушили в дорогу. їхали цілими днями-ночами, вже не тямлю, як довго. Та мені в дорозі дуже подобалось. В степу, так було гарно, сонячно, тепло. А вони, мої рідні, берегли мене, мов ока в голові. Та що тобі про се говорити!.... Хіба ти не знаєш, як наш брат дітей любить?
Завезли мене спершу до якогось зимівника, де жив старий Охрім Чепурний. Коли старий ішов у похід, то віддавав мене на Січ, між ровесників. Але звичайно він ніколи зо мною не розлучався. Було, верне звідкіля, то навезе мені цілу копицю всячини: іграшок, коників, буханців, калачів, медівників, що хоч греблю гати. А мені раз-у-раз говорить:
— Слухай, Карпе, пам'ятай, що ти козацька дитина, що твого батька пан замучив. Знай, що ти з Красноставців, Петра Кожуха син, що з тебе мав вирости козак на славу. Служи вірно товариству січовому, матері Січі. Памятай, що тобі треба за батька-мученика помститися. Виростеш, козаком будеш, то поїдь до Красноставців, а там розпитай за Прокопа Верету. Він тобі хрещеним батьком приходиться. Мені передав тебе мій старий товариш, теж Прокіп, та вже не Верета, а Самійленко, — либонь він уже не живий. — „Візьми, каже, сироту Кожушвнка та втікай, бо в мене небезпечно йому пробувати". — І взяв з мене слово, а я його додержую й виховую тебе в страсі божім, по козацькому закону".
Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був — царство йому небесне та земля пером!
Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.
— А знаєш ти дорогу в Красноставці?
— Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все розпитаймо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною....