У діях козацтва на Київщині можна простежити бажання взяти за живе насамперед князів Острозьких. Міста й маєтки, які захоплювали козаки, у більшості випадків належали переважно Острозьким. Проте князі мали так багато володінь, що їх просто було неможливо обійти. Тому визначити, наскільки дії козацтва можна вважати навмисними щодо Острозьких, неможливо.
Ще більше, ніж Острозькими, козаки цікавилися місцевими урядовцями. Козаки постійно мали справу з місцевою владою, страждали від її поборів і утисків. На місцевих урядників лягало й виконання всіх нездійснених постанов уряду про приборкання козаків. Кампанії зі знищення козацтва через слабкість польської держави ніяких результатів не давали, а незадоволення козаків такими діями знову-таки спрямовувалося проти місцевих урядників. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації, як могли, переважно ігноруючи вказівки Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття низівців і місцевої влади все більше поступалося місцем конфронтації між ними. Це яскраво виявилося, зокрема, у стосунках запорожців із черкаським і канівським старостою Олександром Вишневецьким.
Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка Костянтина Острозького. Він скаржився на козаків, але не поривався до боротьби, хоча міг особисто виставити кілька тисяч слуг і залежної шляхти. Однак насправді матеріальні втрати Острозького від козаків на Київщині були незначними, оскільки нові маєтки ще не давали прибутків. Крім того, старий князь здавна підтримував дружні стосунки з козаками, особливо в справі оборони від татар, і не був готовий до військової конфронтації. Він також не хотів розправлятись з козацтвом своїми руками і просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному його владі воєводстві.
Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза межі України – на спустошення московських кордонів або походи на татар. Козаки дійсно кілька разів нападали на татарські улуси й навіть нібито ходили в морський похід до Туреччини, де спалили місто Бабу (?) та три інших міста і навіть дійшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це відповідають дійсності, то вони є першими про морські походи козаків безпосередньо до Туреччини. Однак ці походи були нечисленними й не викликали міжнародного резонансу.
Відносний зовнішній спокій в українських воєводствах присипляв пильність центральної польської влади, яка була щодо козацтва стороннім спостерігачем. У Варшаві добре розуміли необхідність перебування козацтва на південному кордоні, особливо доки не змінилася напруга у відносинах із турками. Можливо також, польська влада сприймала козацькі заворушення у волості як вимушену плату за те, що козацтво не йшло в нові походи за кордон і не створювало цим нових загроз Речі Посполитій. Тобто державній владі було нелегко побачити в козацтві серйозного внутрішнього ворога. Крім того, поширені в країні сутички шляхти з жовнірами притлумляли сприйняття виступу козацтва як явища незвичайного. Представники влади знали, що не заплатили козакам за службу, тобто не виконали своїх зобов'язань перед ними. Восени 1591 року була виплачена лише частина обіцяної суми (шістнадцять тисяч злотих). Ще однією причиною стриманого ставлення центральної влади до козацьких заворушень були прохолодні стосунки між панівними польськими родами та князями Острозькими. Острозькі були наймогутнішими магнатами країни, а це викликало заздрість і небажання їм допомагати. Тому в козацьких діях 1591–1592 років вищу державну владу по-справжньому непокоїв лише один принципово важливий момент. На підконтрольних територіях козаки намагалися запровадити власний «присуд» (свій суд) і встановлювати свою владу. Уперше на це звернув увагу Костянтин Острозький. Волинська шляхта теж із тривогою наголошувала, що «козаки до присяги на послушенство собі примушують, підбиваючи… на послушенство своє». Про це добре знали у Варшаві.