Чумацькі паровиці, тимчасом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:
А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад шляхом.
Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, — дорікала чоловікові:
— Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!
— Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.
— Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…
— Буває, що й муха чхає…
— Але навіщо тобі ціла хура ладану?
— Сама сказала ж…
— Я сказала: мішечок! А ти…
— Розумну гадку треба… так би мовити…
— Невже ж тобі не шкода грошей?!
— Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. I тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але…
Мусив же він оборонятись! I він дружину переконував:
— Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що божа поміч потрібна аж-аж-аж!
— Та він же вчадіє, твій пан-бог, од цілісінької хури ладану!
— Добріший буде за таку хвалу.
— Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей! — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире!
— Одчепись!
Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.
— Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — богові. А решту ми в городі продамо. Га?
— Такому панові, як оце я, крамарювати?!
— Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють нині й не такі пани, як ти! Ого! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози.
А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав:
— Одкаснись!
— Застав телепня моркву стругати…
— Одлипни!
— Цур дурня!
— Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла!
— Тринди-ринди — з гори чорт! — буркнула Патиме по-татарському й заходилась коло якоїсь роботи.
Кріпаки й наймані слуги вставали одне за одним, але панові здавалося, що вони муляються й не квапляться, тож і голос його став трохи нижчий:
— Нум! Нум! Нум! — і вже й начальницький полубасок прорізався, коли він наказував наймитам розв'язувати складені на вершечку могили мішки з ладаном та й висипати його купою в траву, і все панові здавалося, що хлопи та джури пораються аж надто загайно, і він, стримуючи лють, щоб не нагримати на ледацюг у таку врочисту хвилину, вже найнижчим, штучним своїм панським басюрою гукнув:
— А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій!
Вогню заходились кресати всі, хто там був, а з ними й наш молоденький коваль, мамин синок Михайло.
Кожен витяг із шапки-бирки нехитру «справу» (кресало, кремінь, губку та в кінській сечі вимочений гніт) та й за мить підпалили й роздмухали всі джури й челядники по доброму віхтю торішньої сухої ковили.
Тільки в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.