Це були очі, що їх, колись побачивши, не міг та й не вмів, та й не хтів ніхто забути, бо пропікав той погляд до найпотаємнішого лона душі.
Діомид Пампушка дивився на прийшлого козака, і здавалось йому, же десь би він мусив був стрічати цього чоловічка, таким знаним виглядало його обличчя, його ліва брова, помітно вища за праву, від чого вираз подиву ніколи не облишав цих рис, його праве око, трохи прискалене від їдкого диму коротенької люлечки-зіньківки, яка раз по раз стріляла іскрами, тріскотіла й прискала міцним лубенським тютюном, його спокійні, але заразом і такі поривчасті рухи, що аж вітер вихорився круг нього, — все це здавалось аж надто знайомим, хоч пан обозний і кріпко певен був, що не здибував цього запорожця ніколи раніш.
А він, козак той, уже переносив збиту соколицю на жертовний вогонь, на купу ладану, що мерехтіла жовто-синіми язиками, і птиця в його руках, тягарем смерті наливаючись, ставала важча та важча, немовби тільки тепер вона втрачала останній порив стрімкого льоту життя. I козак поклав її бережно в огонь, який запалив йому очі й сяйнув на золотій серзі.
Пан Пампушка-Купа-Стародупський рвонувся був, щоб витягти птицю з багаття, але невиразне почуття страху перед чужим козарлюгою збудило властиву обозному обачність, і він не прорік ні словечка та й лишився на місці.
Чорно-сіра хмара степового птаства, сполоханого пострілом кременівки, і той самий лебедин, і білі степові чайки — кружляли та й кружляли над могилою, і крики гайвороння покривали всі інші голоси надвечірнього степу.
Та ніхто з тих людей, хто був біля могили, ніхто не чув того птаства, бо пан обозний не стримався. Коли синє полум'я, лизнувши соколине крило, обпалило його і всім у носа шпигонув поганий дух присмаленого пір'я, пан Купа скривився й залементував, мов на живіт:
— Забери свою смердючу курку!
— А то чому? — стиха спитав козак, і з його люльки сипонуло приском тютюну, і вуса стали сторч, і оселедець розпушився по всій маківці, а око, від тютюнового диму прискалене, трохи розплющилось, ніби на мить відкривши обозному приховану чортячу посмішку, яка сяйнула по обличчю, і він хотів був цьому панові сказати ще щось, але промовчав, лиховісно тамуючи кипіння гніву, бо вже розпирало воно козакові груди.
— Ти панові-богові мого доброго духу пір'ям не псуй.
— А то чого? — смикнувши себе за золоту сережку, глузливо й тихо спитав козак.
— Таж господь-вседержитель може й не додивитись, що то не я пустив до них таке гидке смердіння.
— Бог — не теля, баче й відтіля, — посміхнувся незнайомий, сяйнувши разками перлових зубів і ще вище звівши вгору ліву кудлату брову.
— Ти чуєш, господи? — задравши голову, святенно поспитав Пампушка.
— Навіщо ти так бога влещаєш, вельможний пане?
А коли Пампушка промовчав, козак, зненацька продух задля гніву свого знайшовши в кепкуванні, в глумі, знову спитав:
— Аж копиця ладану? Навіщо стільки?
— Чортів од бога відганяємо, — відповіла за мужа пані Роксолана.
— Тепер уже чорти пішли такі, що не бояться й ладану, — сколошкавши собі вуса, відмовив козак, і щось таке забриніло в голосі його, що всю грайливість наче рукою зняло з гарненького обличчя чимось прикро враженої пані Роксолани.
А пан обозний, підбадьорившись трішки, обачно і гречно спитав:
— Чорти вже не бояться ладану? А я ж того не знав.
— А що ти знав? — заярившись, люто блимнув прискаленим оком сторонський козак. — Намислив, гицлю, яку-небудь капость і тепер благаєш у бога потуги на тую бридь? Схопити хочеш місяця зубами? Чи живцем на небо пнешся? Ну? Ну? Збреши що-небудь! — і козак, пресердитий, закрутивши за вухо чуприну, схожу на незаплетену дівочу косу, схилився до свого коротконогого й клишавого песика, котрого поштиво звали по всій Україні з великої літери — Песик Ложка, — бо той саме чогось загавкав.
— Чого тобі? — спитав козак.
I нахилився до свого собачки, немовби слухаючи, що той каже йому пошепки.
— Я це вже знаю, Ложко, — вислухавши Песика, мовив козак. — Цей лисий пан — із Брехунівки родом! — і звернувся до наймитів і джур обозного: — Коли хтось робить із губи халяву, тобто розминається з правдою, собачка мій завше гавкає… — і обернувся до Пампушки: — То як же тебе, пане, звуть?
— Я — полковий обозний міста Мирослава — Демид Пампушка-Стародупський! О!
— Щось я не чув такого, — добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. — А як дражнили в Січі?
— Купа.
— Чого купа? — зареготав козак. Та й люди пирснули.
— Полови купа? — наполягав козак. — Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…