Що ж він там побачив?
Зразу й не скажеш… А тому ще раз почнімо здалеку.
їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, — за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, — їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, — повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, — а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.
Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого — без суперника, — що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!
Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мов потонув, — ні сліду, як на морі… По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.
Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.
Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.
— Роксолано, прокинься! — благав він.
— А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.
Люба кралечка, все на тому ж правому боці, засинала знов та й знов, хоч вогню під неї підклади, а пан Демид Пампушка, голомозий, без жодного слідочка чуба козацького, моторний товстун, у блідім обличчі котрого вражали, передусім, червоні соковиті губи — під шорсткими, дротяними, аж до сміху тонкими вусами (що мали очевидний намір остаточно зникнути, як і його оселедець), під якими зяяла дірка, од вибитих передніх зубів, — пан Демид любовно споглядав не тільки повіко своєї жіночки, щедро облямоване шовковим брамом вій, чорних, пухнастих, важких і задовгих, аж наче неймовірних, мов у казці, не тільки принадно закопилену губку, рясно покроплену потом, бо в ридвані, під полуденним весняним сонцем, було нестерпуче душно, — а й надовго втуплював свій чоловічий погляд у пружні її перса, які, округлі, немов чаші, прагнули в різні боки.
Пан Купа з Роксоланою побралися недавно, — тривав іще, sit venia verbis — пробачте на слові! — тривав медовий місяць, — любов була в них обопільна, як гострий обоюду меч дносічний, — і панові обозному ще був приємний її вигляд, і в мій усе ще милувало його зір, хоч вона вже й стала його власною законною жоною. Під розпеченим дахом ридвана було душно, і пан Демид, уболіваючи, порозстібав на Роксолані все, що тільки зумів, і тілеса його жіночки колотились перед ним від поштовхів ридвана, який торохкотів по нерівній степовій дорозі.