Купець той, Ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Пів день, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сірії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав Ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.
Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан Ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Риму, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.
Сидячи давненько вже в Варшаві й чекаючи жаданої години, пан Ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…
Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватікану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватіканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.
Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.
Гриміла вже над світом слава Запорожжя.
Стояла вже за Україною й Москва.
Та й під унію простий український люд не йшов жужмом, — чим ближче до Москви, тим менше уніатів…
Та й наречену Ван Дорна викрали зрадливі слов'яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватіканські нишпорки та стежії в невіданні про Гі долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід бо не гаяли часу дарма.
Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала б тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі — її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, — і вона не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду, і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.
Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла, і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.
Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку; яка могла чи гати на неї під кожним кущем бузини.
Побачивши у високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава — на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:
— Котрого?
— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.
Ярина спрягла тятиву.
I крук, що летів посередині, став падати вниз.
Сівши під старезним кленом — трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем'я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, — але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів, про ті, нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.