— А поки що — годиться й філософський камінь? — зареготав Козак Мамай.
— Кепкуй, кепкуй! Жевріла б тільки віра… — і сумно похнюпився: — Голова в мене, бач, сива, а й досі не знайшов, чого шукав…
— Чого ж ти шукав, Іваненку?
— Пороху.
— Його ж давно придумано!
— Не такий! Мені ж такого треба, щоб добре настрашити… усіх отих, що до безверхої нашої хати пруться. Щоб і духу нашого боялись.
— Вони й так бояться! Страшно ж, кажуть, воювати з нами!
— Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий…
— I дурний… — обняв його Козак за плечі.
— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — і вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.
Скучивши в своїй таємничій майстерні без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові, та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри по Німеччині, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився. в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.
Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця зо лота серга, Козак Мамай здивовано спитав:
— То ти — москаль?
— Москаль, Козаче.
— Чому ж — Іваненко?
— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.
— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?
— Слухай лишень! — і алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.
— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.
— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.
— Стривай! — і Козак завмер.
— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.
— Чого це ви тут, Варфоломею? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.
— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.
— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка — ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди — про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.
— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці-домініканці.
— Де ж панночка?
— Поперли… он туди.
— Скільки ж було їх?
— З домініканцем… шестеро, — I Варфоломей, що вже довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…
— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав. — Пішли куди?
— Ген… ледве помітна стежечка.
— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!
Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п'ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.
Ех!.. З однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.
Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з'явився і Мамаїв довічний друг та супутник, Песик Ложка.
Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м'яке зубами.