— Вся горілка в час війни повисихала? — спитав він жартівливо.
— Так, зацний пане.
— З мого веління? — хизуючись своєю владою, спитав полковий обозний.
— Так, ваша вельможність.
— То налий мені хоч кухоль молока! — звелів пан Купа-Стародупський і знову посміхнувся до шинкарочки своїми аж надто червоними губами, що сяяли з-під не таких уже й густих руденьких вусенят.
— Молочка? — перепитала шинкарка, але не зрушила а місця.
— Молоко — це питво молодих, еж вони п'яні й без того: своєю молодістю п'яні. А старим…
— Ні! — вигукнув захожий спудей-латинник. — У древніх сказано: vinum lac senum! — тобто — вино заміняє старим молоко! Отак!
— Протиріччя породжують істину, — глибокодумно погодився пан обозний.
— А істина — в вині! In vino veritas!
— Од ваших нестеменних істин може заболіти голова, — задзюрчала хутеньким сміхом Чужа Молодиця. — Ось послухайте краще!
I вона заспівала.
Бо ж, нівроку їй, співати вона вміла:
I додала:
— Отак, пане полковий обозний!
— А чом же, — спитав Пампушка, — коли в городі катма горілки… чом же в тебе в шинку стільки п'яних? Що ж оці всі люди пили?
— Молоко пили, — блиснула зубами та очима шинкарка. — Чого ж вони п'яні?
— Корова в мене, бач, така: дає хмільне молоко.
— Чим же ти її годуєш?
— Римами!.. Віршів розвелось тепер задосить. От я й одрізаю праві боки в сторінках усяких поетичних книг… та й… оцією січкою…
— Там же — не тільки рими? Бо на звороті ж…
— А яка ж корова витримає самі тільки рими!
— Ти все це, гляди, мабуть, жартуєш? — непевно спитав, гризучи Мар'янині кислички, пан полковий обозний.
— Боже борони!
— Я таки наче хмеліти став… — сам до себе прислухаючись, спантеличено відзначив Демид. — А на мене ж рими не впливають! Чого ж це я п'яний?
— Про це ж я вже співала цілу пісню, — розвела руками шинкарочка.
— Хіба? — щиро здивувався пан Купа.
— Перекажи йому своїми словами, без пісні, — порадив хтось, тверезіший. — Панові обозному поезія недоступна є, як зорі в небі для кнура!
— Що-о?!
— Ми всі тут п'яні — від її поглядів, пане полковий обозний, — своїми словами, тобто щирою прозою, переклав Демидові Пампушці якийсь безвусий школяр.
— Вона, бач, стільки років розливає вино та горілку, що й сама стала хмільна!
— Бо й сама, як вино! — скочивши з таратайки, хвацько вигукнув Оникій Бевзь та й поцілував шинкарочку в медові уста, і аж очманів од поцілунку, бо все в ньому заклякло на хвилю, заніміло, наче його самого почепили на шибеницю. — Міцніш від оковитої!?
— Тьху, ледащо! — сплюнула Чужа Молодиця. — Прездорове одоробло, а цілує, як теличка бичка! Лиже, а не цілується. Тільки й усього, що мокрий слід!
— Дай-но я поцілую тебе, сладкогласна вдовице, — скандуючи, підступив до неї той самий безвусий школяр.
— Ані-ні! — бридуючи, сказала Чужа Молодиця. — Цілуватися з безвусим, з голопиким, то мені все одно, що з дівкою. Ти послухай ось нашої галицької:
Шинок зареготав.
Всі там були задоволені цим жартом, усі там розгладжували свої козацькі вуса, бо ж у ті часи чоловіки на око ще відрізнялись бодай чимось від жінок: дівчата не ходили в штанях, а парубки не ходили з голими пиками, — так, так, панове товариство, на світі, й справді, були колись такі часи, хоч людство й не знало ще всім відомого чеховського зауваження про те, що, мовляв, чоловік без вусів — це все одно, що жінка — з вусами.