— Що ж ти надумав? — налякався цехмайстер гончарів. — Отаку славну молодичку — та дрючком?
— Але ж ти бачив — скільки на ній дукачів? Зверху — стільки золота! А скільки ж то всередині? Подумай сам! Дукачі ж — найпевніша прикмета!
— Чого ж тобі треба від мене?
— Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.
— Чужу Молодицю?
— Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…
— Доведеться оперіщити?
— Дрючком!
— А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?
— Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!
— А й справді!
— Отож! А коли не хочеш, спробую сам.
— Коли ж?
— Сьогодні вночі. Тільки, щоб ніхто — ані-ні!
I вони, озираючись, вийшли з шиночка.
Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.
— Сідай-но, Глече, підвезу, — кинув цехмайстрові Купа.
— Я пішки: недалечко ж!
— Однаково: ходити пішки не годиться.
— Чому б то?
— А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. I раптом — пішки!?
— Я таки піду…
— То не жди ніякої поваги.
— Від кого поваги?
— Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — і звелів Оникієві Бевзю: — Паняй!
Той оперіщив коней.
А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:
— Копав з вами цілісінький день! А що маю? — і заговорив з досадою: — I чом це бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц!?
— Не гніви бога, парубче!
— Ще й з вами чорти мене зв'язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя?
— Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?
— Все, що вигідно, мій розум осягає! — і він люто шмагонув по конях.
А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:
— Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар'яни, вже робили своє.
— Чого це вам аж так приспічило?
— Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди б!
— Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам руський цар?! А ви…
— Вези, вези! А про царя не смій мені такого…
Коли ж хутенько під'їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:
— А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може…
— Розв'яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.
«Що то значить — пан!» з повагою подумав Бевзь.
Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпіскопа.
— Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.
— Знаю, — сказав той коротко.
— Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик.
— Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.
— Іди, — сказав владика. — Шукай!
— I я теж! — рвонувся й Михайлик.
— А сотня? — спитав архирей.
— Хтось інший… нехай!
— Сотник ти чи не сотник?
Михайлик осікся.
— Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпіскоп.
Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж був рушив до дверей, але повернувся.
— Хочу попросити…
— Слухаю, — схилив білу голову єпіскоп.
— Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!
— Візьми.
— З ним легше буде шукати.
— Розумію.
— Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?
— Візьми… там, нагорі.
— Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик.
— Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архирей.
— Це я так… — зніяковів пан сотник.
Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.
Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.
Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.
Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…
Ні.