Він там нічого не побачив.
Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.
Портрет Кармели Подолянки зник.
Пiсня шоста, московська
А лiто, лiто летiло, мов крилами…
Літо було шкварне, прикре, голодне.
Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.
Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша.
Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?
Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як?
Десь там — лісами та болотамн скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. I де зони?
Десь там…
А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване яблуками Єви, тут скрізь кущилися вже дивовижні яскраво-жовті маки, такі буйні, що їх супротивні людські сили навіть у шалених бойовиськах витолочити не могли, і жовтіли ті маки ганьбою зрадникам жовтожупанним, і так вони дражнили око Однокрилові, що ясновельможний не раз уже посилав сотні найвірніших лейстровиків — нишком, ночами той мак топтати, виривати, косити, — тендітні пелюстки злітали метелицею, але на ранок маки розцвітали нові й нові.
Ці жовті пелюстки дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим, чи на кишеню Ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди…
…Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді.
Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.
Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням того запорозького скарбу, задля котрого він і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…
Шукав своїх скарбів і алхімік, Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.
Та й хліба вже невистачало в городі.
Та й інші припаси зійшли нанівець.
Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.
Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. I в Михайликовій сотні — не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.
Ніяка запомога вже не прибувала в город Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра — на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.
Не було ще ні словечка одвіту й на всі листи, з вірними людьми надіслані на Запорожжя й до Москви, — і вже гірчила душу певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов, і вже долиняни журились за посланими парубками, бо то ж були найкращі хлопці Мирослава, і вболівав за обома своїми синами, які либонь наклали вже десь головою, чи до однокрилівців потрапивши, а чи й до рук святої інквізиції, журився й нишком плакав старий гончар Саливон Глек.