Омелян кинувся був навздогін, але той самий дід, котрий так дуже стусонув його, міцно схопив Омелька за рукав козацького жупана, досить таки пошарпаного в трудній дорозі.
— Куди тебе чорти несуть! — стиха покрикнув дід.
— До царя ж, — сердито повівши плечем широченним, відповів Омелян.
— Уб'ють!
— Хто мене вб'є?
— Стрільці. А то й бояри. Або й сам цар… Хтось та вб'є!
— За віщо ж?
— А не лізь, хохол! Не лізь, куди не слід! — і старий, лагідно блимаючи сльозавими й збляклими, колись, видно, голубими очима, не випускаючи Омелькового закавраша, пошепки сказав: — Цього ж літа государ рукою власною… на Варварці-вулиці… вмертвив одного дурня, боярського сина.
— За віщо ж? — спитав Омелько так само пошепки.
— Той супліку хотів був цареві подати… про кривду якусь.
— За віщо ж… умертвив?
— Подумав, що син боярський кинувся до царського візка, щоб государя вбити.
— Ого!
— Лежав би й ти зараз… ось тут! — і порадив: — Покіль живий, вернись додому. А свою чолобитну віддай до Гетьманського двору… Он там той двір, Гетьманський двір, у Старосадському завулку…
— Мушу… до власних рук. Цареві.
— Пропадеш!
— Божа воля…
— Чи ти дурний? Чи божевільний? — визвірився дідуган. Потім спитав: — Де ти живеш?
— Ніде ще не живу.
— А їсти хочеш?
— Хочу.
— То ходім!
Старий повів хохла до свого дому, до халупи, де жив.
Всю дорогу дід лаявся й бурчав.
Діда звали Корнієм Шутовим.
Він був ковалевим челядником, і власної хати не мав. а жив у кабалі, в одному з дворів чорної сотні — до останнього коліна бидло бидлом, з двома ставними й гарними синами, котрим також судилося до скону поневірятися в неволі.
Добрі й завше голодні люди привітали гінця України, нагодували, чим бог послав, тобто кавалком хліба й кухликом яузької води, без дрібки солі навіть, поклали спати і, тихо вболіваючи, сиділи над ним, бо парубок вельми припав до душі, а їм не пощастило його вговорити, щоб не ліз із бомагою своєю до самого царя, коли не хоче, щоб голова його скотилася з плечей так рано.
На другий день, не слухавши щирої ради, подався Омелян по Москві, сам-один побіг, бо ні ковальчуки, ні сам Корній Шутов не могли одвинутись від кабальної роботи, щоб показати бодай дорогу до Кремля, де парубок щонайпевніше міг спіткати свою лиху годину.
Никав Омелько там по розправах, а коли й щастило пробитись до будь-якого приказу, молодика, досить таки пошарпаного в дорозі, гнали геть, бо він уже пороздавав приказним дочиста всю калитку з битими талярами, що їх Омелькові вручили на дорогу мирославці: в Москві ж тоді, як і всюди, пани з паненятами одверто хизувалися родом своїм і багатством, багач-дукач з презирством глипав на бідняка, як і по всіх усюдах вартість людини вимірювалась там «кількістю золота й ціною хутра на його вбранні».
Приказні крючки попервах дуже охоче хапали Омелькові грошики, бо ж у калитці мирославець приніс тільки срібло та злото, а по всій Московщині в ті роки платили жалування царевим слугам тільки міддю, і за карбованець срібла в Москві давали вже по три рублі копійками, та й фальшованих грошей ходило вже досить між народом, хоч і карали всіх, хто потаємно карбував ті мідяки: злочинцям відсікали правиці й прибивали їх до стіни Монетного двору, де вони й висихали чи зотлівали…
Тим охітніше хапали приказні строки Омелькові срібняки та червінці, спритно ховаючи, за тодішнім звичаєм, добрі грошики собі в рот, бо то був гаманець найпевніший. А коли Омелькова торбочка спорожніла, ніхто вже й розмовляти не хотів з молодиком, ще й нахвалялись капосні стрільці, що вкинуть його до хурдиги як шпигуна чи злодія, чи втеклого холопа…
Були, правда, й такі цікаві душі поміж приказними дяками, котрі облудно обіцяли віддать листа до власних рук цареві, бо хотілось перше нюхнути — що воно там, у тому писанні, за довгу путь пожмаканому й заяложеному, але ж не міг Омелько й не хотів — ані листа боярам та стряпчим показати, ані до пуття розповісти, бо ж гінцем, видима річ, був потаємним. Він мусив критися, щоб не провідали його прибуття з України численні, як їх тоді звали, «хохлы» з Гетьманського двору в Старосадськім завулку, що про нього казав Омелькові дід Шутов, чи оті «малороссы», котрі жили в сусідстві цілою вулицею, яка так і звалась тоді Малоросєйка (знана й донині за Маросєйку-вулицю), а чи десь на Покровці, де чубаті хохли саме й проживали, як і належало, в Хохловському завулку.