Він мав причини, Глек Омелько, стерегтися тих людей, коли не всіх, то деяких — земляків з Гетьманського двору: серед них чимало було й ревних однокрилівців, котрі добре дбали, щоб у Кремлі, в дворі царському, щоб не дізнались там про зраду гетьмана Пихатого, про ганебну війну, про всі лиха, які так нагло знов спостигли страстотерпну Вкраїну й насувались тепер на можновладну Москву.
Омелько розумів, що він є перший з чотирьох мирославських гінців, єдиний, хто добувся до граду стольного, і тому вирішив дарма не важити головою, хоч і не було на світі більшої небезпеки, як самотужки пробиватись до московського царя.
Та що ж лишалося!
Кому Омелько міг довіритись?
Маючи обачну осторогу проти всіх, хто був цікавий знати, чого никає тут молоденький хохол, найпаче він побоювався піклування земляків, бо міг сподіватися, що які-небудь однокрилівці з Гетьманського двору чи з Малоросєйки — можуть десь нишком його і порішити, а чи й наклеп звести перед самим царем, а то й перед страшним Приказом таємних справ, чи в зраді руському престолові обмовно звинуватити, чи ще там як на парубка прогріхувати, — все, все могло статися, коли б ті прихильники Однокрила, котрі, може, засіли в Москві, та дізналися б, з яким листом, у шапку зашитим, сновигає по Москві оцей сердитий молодик.
Доводилось чекати будь-якої щасливої нагоди.
Але… скільки ж чекати?
I якої нагоди?
Там, дома. в Мирославі, по всій Україні, палали пожежі, лилася кров, і очі народу зблякали від сліз…
А тут…
Цар всія Русі, чоловік «привітний та ласкавий», що «бажав усім щастя й добра» і завше, як писали потому вірнопіддані історики, мав «добрые чувствования к своему народу», цар той «был неспособен к управлению», і все його панування являє в історії «печальный пример, когда, под властью вполне хорошей личности, строй государственных дел шел во всех отношениях как нельзя хуже».
На той час, коли Омелько прибув до Москви, государ, цей руський «добрый молодец», ставний та дужий, майже не виступав з царських хоромів: після недавньої чуми, яка скосила в Москві понад чотири п'ятих усієї людності, цар став обережний і помисливий. Від штахет його палацу звіруваті стрільці з бердишами та нагаями протурювали геть усіх цікавих, щоб не дихали там смерди, ярижки, люди посадські, вотчинні, тяглі ремісники з московських чорних сотень і слобід, де простолюд животів у найчорнішій нужді, — щоб, крий боже, знов не занесли до царських покоїв будь-якого «повєтрія» (від слова «вітер», або й «повітря»), — гнали всіх у три вирви, геть од царевих палат.
Хоч не самі тільки пошесті страхали тоді білого царя.
В перепуді після недавніх заколотів і повстань — государ, можновладець величезної країни, сахався людей, і окольничі бояри та стольники вже нікого не допускали до царя, з рук видирали писані супліки, щоб люди, бува, не скаржились на боярські утиски, на ближніх родичів цариці, на всі ті кривди, що іменем «тишайшого та лагідного государя» чинились на Русі, на всі тяготи злиденного життя, на суд неправедний, на облудне звинувачення неповинних, на підкупи, на хабарі, на здирства, на побори, на високі ціни: за хліб, за сіль, за правду…
Люди збиралися з плачем та скаргами коло церков, де чекали виходу самодержця, котрий не пропускав жодної служби божої — ні в свято, ні в будень… З десяток років тому — юрмище скривджених кинулось до царя, що повертався з монастирської відправи, схопили за повід коня царської величності і, думавши, буцім государ усього лиха не відає, виклали якусь дрібочку одчайдушних просьб.
Володар, боявшись, щоб не вбили, обіцяв усе вволити, а коли рушив далі, бояри, гарцюючи за ним, почали лупцювати, топтати кіньми старих і малих, і тут уже скоїлось те, найстрашніше, що так тоді налякало царя: розгнівані московити розбивали боярські хоромини, грабували багаті двори, перлини міряли шапками та жменями, краяли парчу ножами, паювали соболів та чорнобурих лисів, убивали бояр, цих притіснителів, негідників та злодіїв, котрі обкрадали людей і казну государеву… Пожар охопив тоді всю Москву, а повстання за повстанням покотились по Росії, і цар, настрашений, присягнув перед народом — більше не давати волі стряпчим, боярам, окольничим, — але що ж він міг учинити: чиновники завше були сильніші од царів, гетьманів, королів та інших державних правителів…
Цар досі не міг того забути, та й заколоти — один за одним вибухали то тут, то там, і царські прислужники винищували бунтарів, карали смертю всіх призвідців, платили гроші шпигунам, похваляли доноси, повсюди заводячи страшне государеве «діло і слово», за будь-яку дрібницю шмагали батогами (так звано тоді прездорове паліччя), тягли на дибу, на тортурну колоду, припікали вогнем, за «недонесення» про якийсь замір супроти царя карали на горло, — і ще дужче неволили бояри людей у посадськім тяглі, перетворивши холопів на безправне бидло, — а добрий цар, тишайший, лишався таким же прекраснодушним та лагідним, хоч перед народом уже й не з’являвся без охоронників, став недовірливий, сторожкий, і доступитись до нього, до «царя доброго серця», вже не слід було й думати, щоб не стати коротшим на голову, і наш Омелечко не знав уже, що йому й робити.