Порозтринькувавши биті таляри по державних приказах і лишившись без шеляга, парубок мусив думати й про кусень хліба, щоб не заїдати останнє в родині Корнія Шутова, — і хлопець, облишивши марне ходіння по приказах і палатах, подався добувати роботи по пилом припалій Москві, бо йти шукати сестру мирославської ковалихи Анни, голодному та безпритульному, йому не хотілось.
Ще в перший день Омелько ахнув з подиву, коли, кінець кінцем, за два десятки днів таки добувся до столиці і, охайно підбривши собі козацький чуб та вуса, як те робив дорогою щодня, став на горі, в селі Воробйові, та й поглянув звідти на стольний град: на вигини річок, на силу-силенну золочених бань по соборах, церквах та каплицях (по п'ять бань, здебільшого, на кожній, а церков же там було аж «сорок сороков»), на садки, котрі зеленіли майже при кожній садибі, на величезний грунь Кремля, округлий, мов опука, з його храмами, палатами та вежами, і аж закалатало серце парубкові (Москва ж!), як і тоді, коли він уперше бачив Київ, і все аж заспівало в нім… Саме сходило сонце, знявши хмару-хмарезну голубів над безкраїм містом; саме дими закучерявились над городом, дими всіх кольорів, підсвічені вранішнім сонцем; і все аж заспівало в Омеляна, і несподівані слова з'явилися, переплітаючися з новонародженою мелодією, ще невиразною, ще хисткою ïі непевною, але вже зграйною, як і все, що породжувала його уява, музикотворчий дух, чудовий талант співака.
Він прислухався.
Прислухався й до себе самого.
Прислухався й до того, що линуло сюди, на Воробйову гору — з міста золотоглавого, котре лежало внизу, з міста, йому ще невідомого, але пишного; на тлі лугів, борів та лісів лежало воно, мов діадема перлиста на зеленій оксамитній подушці…
Молодого українця поривало спуститися вниз, щоб довершити в царських палатах доручене йому державне діло, але те, що він бачив між плавними вигинами річок, було таке гарне й величне, що не можна було одірвати очей. Ні, ні, він не роздумував тоді про долю свого народу, але почуття радості: дійшов, нарешті, до Москви! — так владно охопило молодика, аж співати схотілось, але Омелько й на голос не міг здобутися в ту врочисту мить: доніс-таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко…
Молодий співак стояв на високій горі.
Стояв і слухав.
Бриніли ген ліси й бори.
Бриніло місто.
Бринів і сам він.
I те, що звучало в душі, що бриніло в ньому самому, потроху складалося, зливалося, спліталося в пісню. Прийшлий парубок, пошарпаний придорожніми тернами та глодами, темновидий од сонця, з червоними аж чорними буграми від комарів, нічим не примітний, чубатий, вирлоокий, шибкий, аж гульк — він сам собі стиха заспівав:
Плин пісні прагнув далі. Але слів нараз чомусь не стало, і Омелько замовк, хоч пісня в ньому й жила. Він так і ходив з тою нескінченою піснею по вулицях Москви, і пісня билася в ньому, як спіймана птиця, і вся досада, що потім так гірко обгорнула його, була б іще гіркішою, коли б не ця недоспівана пісня, що ввесь час дзюркотіла в душі, пісня про Москву та Київ, які, в своїм братнім єднанні височать над нескоримим слов'янським світом.
Співавши колись у храмі святої Софії, в Києві, протопсальт Омелько мріяв там про красу Москви…
А тепер, добувшись до Кремля, Омелько прагнув краси Києва, краси України…