— Спробуй, — погодився Омелько, бо йому вже стало шкода малої пустухи. — Гралася б тільки! — буркнув він.
— Від Сибіру вона тебе порятувала, — сказав Шумило Жданов.
Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру.
— Ніколи не повірю, — заговорив Омелько, — щоб за сопілку, за пісню — в Сибір! Дурниці!
Ніхто йому не відповів.
— Це ж діло боже — пісня, — провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. — I птиці небесні співають во славу господню. I люди його прославляють — у пісні ж! Хто ж може заказати боже діло? Пісню?!
— Государ, — збентежено відповіла Арінка.
— Государ чи бояри?
— Государ, — зітхнув Шумило Жданов.
— Заборонив руським людям співати?
— Заборонив. Государ.
I мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах і соборах і по торжках повсюдно — в містах і волостях Росії, у станах і погостах, — про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив:
— «В домах, на улицах и на полях песен не петь…»
I ще:
— «Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!»
I далі:
— «На свадьбах песен не петь, не играть — глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…»
Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…»
Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи…
За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги».
На другий — також батогами, тобто киями — по-нашому.
А на третій — «ссылать в украйные городы», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався…
I наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо…
— То мовчите? — скрушно зітхнувши, спитав Омелян.
— Мовчимо, — кивнули челядники.
— А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, — почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. — Домрачеї там у нього. I скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці — на флейтах, на віолах, цитрах…
Арінушка спитала:
— А на Вкраїні… співають?..
— Співаемо. I плачемо, — гірко посміхнувся Омелько. — Горять міста і села. Ллється людська кров. I зрада там, у нас, на берегах Дніпра. I панщина… і злидні!
Омелян розповідав щирим московітам — і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також — і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло…
— Як от і в нас… — зітхнув Шумило Жданов.
— I все-таки співаєте? — в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка.
— Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти!
— Такий народ! — кивнув Шумило Жданов.
— А ви — хіба не такий?! — скипів Омелько. — Одного ж кореня!
Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, не зовсім зрозумілою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли.
Вони гасили й свій тихий регіт, бо й сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів.
Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, — але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати — що ж за народ живе на берегах Дніпра…
Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака — заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися.