Арінці руку стиснувши так дуже, аж дівча замалим не зойкнуло, Омелян поривався до криласа, але з місця рушити не міг, зав'язнувши в непроходимому тиску, де не раз бувало калічили молящих, а то й зачавлювали на смерть.
Коли у відправі дійшло до перенесення святих дарів із жертовника на престол, коли в хорі грянула, нарешті, «херувимська», Омелян так раптово напружився, наче ввесь забринів, застогнав од несподіванки, аж Арінушка, зизом поглянувши на його піднесене вгору обличчя, мало не заплакала, навіть сама не відавши — чому…
Омелько, правда, розумів, що з ним діється, бо… співали ж його власну «херувимську», яку він склав іще в Києві. Цю «херувимську» Омеляна Глека співали вже по всіх церквах на Україні, а те, що занесло якимось вітром її й сюди, солодко потрясло молодого музикотворця, і він, сам того не завваживши. став ненароком підспівувати соборному хорові (поганенькому, правда, бо патріарх всія Русі, посварившись на той час із государем, перебрався з Кремля в монастир та й забрав туди майже всіх співаків Успенського собору, що про них слава вже пішла була чи не по всій Європі), почав думкою підспівувати хорові, нечутно ворушачи пересохлими й тремтячими губами.
Аріна стиснула Омелечкові руку.
Спитала:
— Ти й цієї вмієш?
Та Омелько її не почув.
— А? Вмієш і такої?
У сонячному промінчику, що пробився до храму крізь вузьке та високе вікно, схоже на щілинку в золотому стільнику, білі коси дівчиська, мов льонок, розпушилися в пориванні, встали над голівкою сяйвом, німбом, наче у Варвари-великомучениці, мудро намальованої на стіні біля них.
— Омельку? Ну ж!?
Омелько не відповів. Бо не почув.
А «херувимська» (що їй у потомні часи віддавали хист не тільки Бортнянський та Білецький, а й Глінка та Чайковський, Стеценко й Леонтович), «херувимська» пливла та й пливла, як широка ріка, як Дніпро по долині.
— «Иже херувимы, тайно образующе…» — виводив хор.
А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова.
— «…Пресвятую песнь припевающе…» — в повільному темпі — хвиля за хвилею спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп'ячих голосів.
Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор московського Кремля, — і вже не міг там не співати й сам Омелько, але співав так тихо, що пісня бриніла тільки в ньому самому, бо міг чути себе лише він сам:
— «…Отложив всякое ныне житейское попечение…»
Отепер його вже чула і Арінушка.
Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька.
— Ну ж, та ну ж! — і штовхала парубка гострим ліктиком: — Додай голосу!
Омелян додавав.
— Дужче!
I Омелько брав трохи дужче.
Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут — сам государ!
— Та ну ж! — і Арінка знову смикала за рукав жупана: — Та спiвай же!
Забувши — де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «херувимську», як тільки він умів і знав.
А він таки вмів!
Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італіиці!
Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво.
Та й зараз же, в соборі, «отложив ныне всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…
Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас божий…
Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство…
Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…
… Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною силою плину пісенного, неподоланної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. I ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі, в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до бога цю довірливу юрбу молящих — силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… I то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті, шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька бринів і шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.