Всі, хто це бачив, ахнули: так просто доступитись до царя!
Але йому ніхто не заздрив.
Бо ж не відомо ще було, чим те все скінчиться?
Яка царева примха може опалити крила степовому орликові, що невідомо звідки залетів сюди?
Але пісня ще плинула. Намацуючи зашитого в шапці, яку він тримав під пахвою, мирославського листа, Омелян співав та й співав, наче й про царя забув, наче й про господа-бога не думав, що його співом своїм він оце й мав славити, — співав та й тільки, співав свою ж пісню, співав, як вільний птах, котрий ще зопалу й не тямить, що, волю свою вже втративши, він, «пресвятую песнь припевающе», ненароком опинився в клітці. найдорожчій, аж прикро золотій.
А золота було доволі всюди.
Мигтюче мерехтіння тисяч свічок — на ставниках, під стелею — в панікадилах, в руках у мирян, — відбивалося в іконостасах, у шатах, ризах і хрестах, у дискосах і чашах, у боярському одязі, в облаченні церковнослужителів, у тисячах живих очей, захоплених щирим мистецтвом співця.
Скрізь вигравало золото, і тільки сам пар на цьому тлі, і справді-таки, був білим царем: у зипуні білісінькім («обьярь серебряна, травки — золоты»), у становому каптані з білої камки кизилбаської, що на ній (по срібній землі) були виткані люди крилаті, — в кованім срібнім мереживі — важко стояв государ, увесь обнизаний перлинами скатними, запонами алмазними, з алмазним же на шиї ланцюгом.
Коли святе поспів'я вдруге вже дійшло до «аллілуйя» і Омелько Глек стулив уста, в ту хвилину сталося щось, мабуть, страшне й непоправне.
Арінка злегка штовхнула Омеляна в бік, але цей репаний хохол (хоч і побував уже в Європах) не зрозумів, чого їй треба.
Тоді Арінушка, щоб дати хлопцеві наздогад, упала на коліна й стала бити перед царем земні поклони, але Омелечко, наш простуватий козарлюга, стояв, мов істукан між ідолопоклонників.
Служба церковна пливла собі далі, але здавалося, що в Успенськім соборі принишкло все живе.
Крізь тоненьку шкіру на обличчі государя проступали вже червоні плями. Він кусав губи.
А Омелько стояв.
За ті кілька хвилин він мусив би вклонитися в ноги цареві вже десятки разів, та він, забувши про все, чого вчили, мав на думці одне: простягти цареві листа, але юнак не зважувався порушити незмінну течію літургії.
I цар не витримав.
З червоного обличчя котився рясний піт.
Йому вже нічим було дихати, сердешному.
Щоб не потрапити в становище, яке могло стати й смішним, бо такого співака притьмом карати смертю або довічною хурдигою цареві не хотілось, як не хотілось би втрачати й півчу птицю яку-небудь, як не хотілось би й будь-якого дивовижного звіра вбивати в своєму звіринці, як не хотілося б геть викидати коштовний діамант, котрий випадком потрапив до рук, — государ, хоч і який він був ображений нечуваним зухвальством хохла, скинув з пухлявого пальця важкий з діамантом перстень, що й ціни йому не зложиш (угадав Козак Мамай і тут!), та й простяг співакові.
Через вузьке вікно промінь сонця впав на білісіньку м'яку долоню, і діамант аж задзвенів неначе, сонечком спалахнувши на цілий храм, і вже ніхто не міг би знати, що було твердіше: лезо променя, божа сльоза діаманта чи впертість зарозумілого юнака?! — ясно ж бо всім було тільки одне: не обшарпаному ж холопові носити на руці такий розкішний камінь!
Та й сам цар уже пошкодував за тим, що зопалу простяг якомусь зайді таку коштовну річ, бо государ всія Русі завжди жалів за тим, що вдіє (за лихим і за добрим), за тим, що дав, за тим, що обіцяв…
Літургія пливла урочистим річищем далі, а Омелько стояв і, мацаючи в шапці листа долинян, заворожений, дивився на той чималий камінець, але персня не брав.
— Та візьми ж, божевільний! — і прегострим ліктиком так двигонула Омелька в бік Арінушка, аж навісний той хохляка мало не заквилив од болю й зненацька спаленів від якогось гострого й складного почуття, і зразу ж на гадку спав чомусь Козак Мамай, мов серпом по душі черконуло жартівливе його прорікання: царський коштовний дарунок! Дорогоцінний перстень! Ось він! «Близь царя — близь смерті!» і він передихнув. Але ж не тільки перстень: Мамай на прощання казав про обачність. Про небезпеки двору царського: всі ж ходили тоді в Росії «душой божьи, телом — государевы»… Мамай, бач, радив Омелянові триматися перед земним царем поважливо, розумно, з оглядом, щоб, бува, не склеїти дурня й не занапастити разом із власною головою і народної справи, котра привела мирославця з листом до Москви.