— Дякам — до Малоросійського приказу! — не взявши листа, мовив цар.
— Віддати велено до власних рук. Вашій царській величності!
— До Приказу, — повторив государ. Потім, кепкуючи, спитав:
— Ти ж — не посол чужинної держави? Сам же й відповів урочисто:
— Ні!.. Приєднання ж бо Малої Росії до великодержавного найсвітлішої нашої царської величності скіфетра, яко природної галузі — до належного кореня, вже відбулось! Чи ви всі там про це забули?
Якусь хвилинку помовчавши, він, знову іншим голосом, ще раз лагідно й солодко мовив:
— А співатимеш тут!
— Я мушу з одвітом вашої царської величності, — сказав, підводячися з колін, Омелько, — мушу поспішати назад, на Вкраїну!
— Одвіт надішлемо й без тебе… якщо нагода прийде — проголосити волю государя, — і можновладець від поваги до себе аж випнув живіт.
— На Україні ллється кров. А гетьман Однокрил…
— Гетьман Гордій Пихатий — не є противний нашій царській зверхності! Він тільки глушить над Дніпром сваволю черні та гультяйства.
— Одурив тебе, великий царю, листами прихильними цей самозванець, — чемно заперечив Омелько.
— Він є раб наш вірний, а не самозванець!
— Ще б пак! — повів плечем співак. — Твій же, московський боярин Гордієві Пихатому царську грамоту на гетьманство подав, але ж на тій раді не було ні черні козацької, ні посполитих, ані вірної народові старшини. Так? А він тепер… потай царя, без поспільної на те вподоби… розпочав нове кровопролиття: щоб на Москву з поляками негайно вдарити. I хан…
— Брехня й про хана! — так люто прошепотів государ, що Арінушка, яка тремтіла в кутку за аналоєм, аж похолола вся, притисла руки до грудей і мало не зойкнула з нечайного болю, бо вразила себе колючками схованої за пазухою троянди, допіру вкраденої в царськім саду. — Брехня й про хана Карамбея! — повторив государ.
— Хан обіцяв підняти проти України, отже й проти тебе, царю, свої крилаті орди, — спокійно заперечив Омелян. — А ти, царю, віриш Пихатому! Коли запорожці перейняли послів Однокрилових, що йшли до Криму, а листи гетьмана переслали сюди, твоя ж царська величність віри не пойняла? А вже татари сунуть на Москву, полонять, великий государ, твоїх курян з курянками, орловців, калужан… я сам те бачив! — і краска обурення, гніву та сорому запалила обличчя Омелькові, і воно стало прекрасним, і Арінушка очей не зводила, і навіть цар на мить замилувався, такий він був гарний. — I в нас, на Україні, і в тебе в Росії… сторіками вже хлище кров. А ти тут намагаєшся затримати мій поворот додому!.. Ти ж їй присягав, присягав перед богом і перед людьми..
— Кому це?
— Україні.
— Україна ж присягала нам! — бундючно покрикнув государ.
— I Україна, і Москва — обидві… одна одній… як дві сестри… обидві присягали перед богом, царю! — зривистим голосом тихо відмовив Омелько. — А бога гнівити не тра!
Та государ на цю пересторогу не озвався й словом. Озвався тільки краєм серця. Схилив красиву голову, трохи впокорений (бо свідків непоштивої розмови не було ж!) по-людському, а не по-царському впокорений — розумною, хоч і не вельми дипломатичною та обачливою наполегливістю посланця України. Вінценосець ще трохи помовчав, а потім роздумливо мовив: — Нехай так… присягали! Але що ж там у вас діється після нашої святої присяги? Що діється? Що?
— Я вже казав: цебенить кров народу!
— Про братню кров нам слухать прикро! — шалено натискуючи на всі ті «р-р-р-р», гарикнув цар і смикнув себе за цупкий та височенний комір, обшитий перлами, рвонув за груди, одірвав один із тих великих гудзів щирозлотних, що їх він досі в соборі не важився навіть розстебнути, і раптово, без ніякого переходу від спалаху сліпої люті до притаманної йому голубиної кротості, притінивши віями світлі очі, лагідно мовив: — Увесь наш хор стоятиме на лівому криласі. А ти… ти, голубе, співатимеш на правому. Один! Щоб усі тебе зріли: ясні очі государеві. бояри, дворяни, посли і заморськії гості…
— На Вкраїні ж — війна! — тихим зойком вирвалось у молодого козака.
— Війною відають Прикази нашої держави: збройовий, пушкарський, рейтарський, великої казни! — чітко промовив государ і знов, без ніякого переходу, знов забалакав лагідно, бо в душі йому звучало та й звучало, повершуючи інші почуття, володіючи нині всім єством государевим, бриніло прекрасне й дотепер нечуване диво, бриніло Омельковим голосом: «Иже херувимы, тайно образующе…» — і він, уже в которий раз, знову заговорив про те, чим жила сьогодні високочуйна государева душа: — Співатимеш на тезоіменитство наше. В двонадесяті свята. Й щонеділі…