— Що день божий — три чарки горілки!
— Мало! — посміхнувся, віддавши чолом, Омелян.
— Так і знав! — скрушно розвів руками цар: — Всі козаки — п'яниці! — потім провадив своє: — Крім того: шовку з дрібнотравчатим узором — аж дванадцять ліктів! Аглицького сукна — двадцять п'ять! А ще й дрова! Свічі навіть!
Молодий козак мовчав і хмурився, а цар всія Русі, не мавши поблизу впереджених придворних свідків, ще не забувши либонь київського розспіву «херувимської», вдавав, буцім не помічає тої хмари, і Омелько міг таки дякувати богові, бо йому, бач, щастило й таланило зараз, як нікому доти, бо ж найменшої до себе неповаги цар не прощав зроду-звіку, з побожною пошаною ставлячись до всього, що додавало йому величі: до багатоманітного й складного чину царських виходів, прийомів, обідів, лицезрінь, богомілля прилюдного, до земних поклонів, до лобизання рук, до всіх звичаїв царського двору, яких він завше дотримувався, хизуючись та мліючи від найсолодшої втіхи.
Та сьогодні, втомлений усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар був таки в доброму дусі й пильно старався не довести себе ненароком до того раптового сказу, якого так боялись підвладні, бо він трощив усе довкола.
Так, так, цар-батюшка був нині добрий.
— Проси в нас чого хочеш, — милостиво звелів государ. — Ну?.. Може, хочеш ти нашої височайшої грамоти на довічне владання яким-небудь черкаським селом? Із землями? З усім добром? З холопами?.. Проси!.. Чого ж ти?.. Ну? Яке тобі село припало до душі?
— Майже всі села Вкраїни, царю, легко розпаював ти межи прибічниками Однокрила, між загребущими дуками-срібляниками й козацькою старшиною…
— Два села! Хочеш?.. Ну?
— Такий ти добрий, царю?!
— Хочеш містечко? Або й місто?
— Межи своїми боярами пороздавав ти, царю, тільки волості й села Росії. А на Вкраїні ти вже паюєш і міста?!
— В столиці ми оселимо тебе, — мовби й не чувши, ясен та красен на виду, провадив далі государ, — поселимо в Китаї-городі, десь коло річки, щоб не страшно було при частих на Москві пожарах. Дамо ще тобі…
— Я все одно втечу.
— А хіба ти… — знову міняючи вираз, поспитав вінценосець: — Хіба ти не знаєш, що руки в царя — довжелезні?
— Це ще казав колись і Овідій Назон, ваша величність, — покірливо склонився Омелько, як і належало перед царем, але від того, що він необачно бевкнув далі, в співака нараз аж похолонуло в животі: — Але ж Горацій трохи раніш від Овідія мовив: все має свої межі!
Цар помітно зблід:
— Твій Горацій не жив, здається, на Русі, то й не знає: що в нас тут має межі, що не має! А коли б твій необережний Горацій зрів пресвітлі очі наші, він осягнув би…
— Я дещо також… осягнув уже, ваша величність!
— I вже схотів нам, государеві великому, на Москві послужити?
— Ні, — тихо й чемно вклонився Омелько.
Государ всія Русі спік рака, обличчя хутко спаленіло плямами, котрі дедалі гарячіше проступали крізь тоненьку шкіру вилиць та щік, з яких рясно стікали краплі поту.
Арінка знову вся захолола, вхопилася за груди, вкололася вкраденою трояндою, схованою в пазусі, і Омелян теє помітив, і згадав сьогоднішню свою хлоп'ячу задля забавки цього дівчиська вихватку в царевім саду, і аж мороз йому сипонув поза шкурою, коли він звелів Арінушці:
— А ке сюди!
— Що тобі? — не зрозуміла дівчинка.
— Троянду, — побілілими губами пояснив співак.
— Ні, ні! — злякано відступила за аналой побігаєчка.
— Віддай! — звелів Омелько і рвучко простяг до неї руку. Арінка, тетеріючи з жаху перед тим, що могло статися через хвилину, сунула руку за пазуху, але витягти звідтіль троянду зразу не могла, ніби та приросла їй до груденят, пустила коріння, і треба було її знову зривати, ранячи живе тіло. Дівчинка витягла, нарешті, трохи прим'яту квітку, і була та махрова провансальська троянда така свіжа, немовби її й справді щойно зірвали; спробувала затримати в долоні, але Омелько вихопив її в дівчиська, і в тому ж одчаидушному пориві простяг цареві:
— Ось!
— Що це? — здивувався государ. — Звідкіля в Москві роза?
— З твого власного саду, великий князю.
— Як же вона сюди… — цар задихнувся.
— Я вкрав її. Карай!
— За це рубають голову… — скрушно розвів руками повелитель.
— Рубай! Прошу тебе, молю тебе: рубай!
— Ти просиш? — спантеличено звістився цар. — Не розумію… — і вихор протирічивих почуттів стуманив цареві голову: його розлютила й крадіжка, йому шкода було найпершої цього літа троянди, але… такому співакові — відтяти голову… Ні, ні! Скарає бог! — і государ спитав: — Ти прагнеш смерті?