— Так.
— Чому ж?
— Коли не хочеш одпустити мене на Вкраїну… то зарубай! Співати в неволі не буду… не вмію… не хочу! Я мушу сам привести мирославцям допомогу, ваша величність! — і він упав до ніг цареві: — Або пусти на волю, або скарай… бо покори, нижчої за цю, не буде! — і він припав гарячим лобом до камінної підлоги, вкритої персіянським килимом, і здавалося, що й килим той спалахне від жару, який палив на ту мить козака, а цареві й зовсім жарко стало біля нього, аж наче ввесь собор уже займався від страшного полум'я, яке буяло в поверженій на землю душі молодика.
Коли Омелечко підвівся і вже знову хотів був сказати щось гостре, анахтемська Арінушка, хутко сховавши троянду за пазуху, знову викотившись із-за аналоя, так боляче штрикнула хлопця в бік гостреньким ліктиком, що тому аж дух занявся. і він мимоволі промовчав. А потім сказав:
— Я благаю…
— Отак би й зразу! — ясно посміхнувся цар. — Давай-но палець!
Омелько й не стямився, як Арінушка, анахтемське дівча, схопила обома руками його пучку і простягла цареві, а той зачудовано глипнув на дівчинку, бо тільки зараз її вперше побачив.
— Господь нам допоміг осягнути твою ратну турботу! — одвернувшись од неї, з полегшенням мовив тишайший, щиро втішений своїм царським непам'ятозлобієм, своєю християнською кротістю, надіваючи Омелькові на палець ще теплий від власної руки дорогоцінний перстень з буйним діамантом, зовсім, правда, не той, аж надто коштовний, що цар за ним допіру пожалкував у соборі.
Співак посміхнувся, вітаючи долю й талан, і стріпнув рукою, бо перстень, щойно знятий з пухлого царського пальця, був завеликий для молодого козака, і він, щойно струсивши з плечей загрозу видимої смерті, знову почав шкилювати:
— От бачиш, царю: можна й загубити…
Він хотів був ще додати щось, але Арінушка схопила свого чубатого за руку:
— Ось я сховаю! — поспіхом пропищала побігаєчка і, спритно стягши Омелькові з пальця височайший дарунок, мерщій схоронила в ряснющих глибинах своєї широченької спіднички.
— Наречена? — не без насміху спитав государ у Омелька.
— Мала ще, — сердито смикнув плечем співак.
— Але я ж підросту! — зашарівшись, вихопилась Арінка, і аж сама злякалась своїх писклявих слів, і метнулась була до дверей, але затнулася, не зважившись покинути Омелька в скрутному становищі, щоб, бува, не накоїв без неї, необачний, знов яких дурниць.
Та й цареві маленька московиточка не дуже довіряла.
Слихом слихала ж усякі страхи про мінливий та дражливий норов тишайшого, бо влада частенько псує навіть найкращих, найлагідніших, найсвітліших людей: цар не вогонь, а близь нього обпалишся.
— Горація ти, ми бачимо, знаєш, — не втрачаючи доброго настрою, з єхидною лагідністю зронив государ. — А от чемності тебе либонь не вчили!
— Вчила колись ненька покійна, — посміхнувся Омелян і, кивнувши на спідничку Арінушчину, де зник государів перстень, гречно вклонився: — Спасибі!
— Чий ти є холоп? — пойнятий якоюсь думкою, недобре примружившись, звістився государ.
— Я не холоп! — і Омелько Глек сердито засопів.
— Однаково — холоп! — знов полотніючи від раптового гніву, хутко заговорив государ. — Всі ви, всі — нашої царської величності холопи. Холопи й раби, «душой — божьи, телом — осударевы». Чолобитні бояр і служилих — як бувають підписані? «Мы, твои холопи…», понеже вся Росія — наші раби! I всіма владає божий страх!
— Хто лякає інших, — чемно посміхнувся Омелько, — той, видно, боїться сам! — і йому аж мурашки сипонули, співакові, по спині після такого зухвалого слова.
— Що ти сказав?! — зловісним пошептом спитав государ.
— Слова знов не мої, ваша величність, — скромно вклонився Омелько.
— Знов який-небудь латинник? — кепкуючи, посміхнувся володар.
— Атож! Клавдіан. Імператор.
— Перед нашою величчю бліднуть усі імператори Риму. А благоутробіє нашої величності, видне всім з висоти святоруського трону? А наша кротість? — лагідно питав государ. — А ревність до віри? А наше добре серце?! — і тишайшому навіть на думку не спадало, що доброта не завше буває ознакою розуму. — Серце государеве — в руці господа, — провадив він далі, — бо плавильня — для срібла і горнило — для золота, а серця бере на спробунок сам бог!
— Я біблію читав колись, — посміхнувся чубатий бурлака.
— Читав, читав! — спалахнув государ. — Але ж на всенький світ відомо, як ми ласкаво жалуєм наших холопів!
— Еге ж, — покірливо погодився Омелько. — Цар ласкаво гладить, а бояри… скребуть!? — і мирославський зайда, розходившись, заговорив: — Із-за тину й цареві не видно, і ти ж того не знаєш, великий государю, що твої воєводи на Вкраїні — занадто ретельні в стягненні податків, бо ж їх чимало прибуло туди, до нас, щоб набити собі черева та капшуки, а не тільки твою царську казну, — як те вони роблять і тут, на Русі. I мусив би ти знати, государю, що будь-які пани — чи то старшина козацтва нашого, чи то твої бояри — люди здебільша невірні: возлюбивши владування над людьми, забувши присягання перед царем і богом, живуть вони задля власного черева й гузна, так, так, достеменно! Твої ж воєводи зараз іще й не забрали влади на Вкраїні на всю силу, а пани-однокрилівці, магнати, багатії, вся українська й польська шляхта — простих людей лякають і лякають: тільки-но цар і Москва вберуть вас у шори, то не можна ж буде, мовляв, ані козакам, ані міщанам, ані гречкосіям у чоботях і суконних жупанах ходити, в Сибір усіх позаганяють, холопами твоїми зроблять, царю! А твої ж бояри задля такої, брехні багато приводів уже дали своїми здирствами та хамством! Так, так…