Цареве чоло, невисоке, а світле та біле, і все його прегарне руське обличчя, обличчя русявого «доброго молодца», з кожним прочитаним рядком хмарнішало, затьмарювалось, добродушний погляд важчав, очі помітно побільшали, і вже палахкотіло в них не дрібне роздратовання, не серце, не страх, які допіру бачив Омелян, а зайнялись вони жовтими, блакитні очі, аж золотими вогниками гніву, пересердя державного мужа й недавнього воїна, котрий у боях із чужинцями за кілька років перед тим здобув собі слави відважного руського витязя, полководця й стратега.
Дочитавши до кінця послання мирославців, государ, муж державний, іще раз перебіг поглядом по всіх рядках, аж потім поспитав:
— Чому так довго ніс письмо? — і ткнув пухкеньким пальцем у число та місяць під посланням.
— Я в Москві вже давненько, ваша величність!
— Як же ти смів з таким нагальним ділом… — заговорив самодержець, і голос урвався йому, аж наче государ задихнувся.
Гонець мовчав також.
Серце калатало радісно.
Бо ж, нарешті, починалося те, за чим він прийшов до Москви.
Тричі перехрестившись, Омелян узявся викладати государеві й ближнім його боярам лиху причину, що привела посланця України аж до самісінького Кремля.
Арінушка, принишкнувши за аналоєм, чекала чудової хвилини, коли можна буде вирватися з Омелечком із цієї золотої клітки, і вже не чула болю від колючок знову схованої за пазуху троянди, що впивалась їй у груденята…
…А вже дома, при кінці дня, коли вони вихопились, нарешті, на волю, Арінушка мерщій поставила нітрохи не прив'ялу квітку в найкраще хупаве глечатко, виліплене й лепсько помальоване розумними руками Омеляна, а потім плакала: від страху за свого Омелечка, від болю в поколених терням пучках та грудях, від щастя, що нині все неначебто минулося щасливо.
Довго ще дівчатко мріло край вікна в темній халупі, дивилось, як сідає сонце, мріло коло провансальської рози тієї, смутне, замислене й щасливе, і все в нім світилося й палало, в дівчиська любого, і вушка, і губи, і щоки, і сині очиці горіли палом, як і це немислиме диво, запашна й кривавосяйна троянда, що крізніла в надвечірнім сонячнім промінні, чудово створена не тільки природою, а й поетичними зусиллями людського ума, хоч і здавалось їй, що диво це своїми грубими від глини руками створив гончар Омелько.
Наступні кілька днів Омелькових пройшли в хурделиці подій, думок і почуттів.
Зажадавши на потугу Вкраїні московських воєвод з людьми ратними, коней, пороху, гранат і зброї, Омелян мислями вже линув додому, до Рубайла-ріки, до рідної Калинової Долини, до батенька, до товаришів, які з ним разом співали колись, а чи горшки ліпили, чи коней кували, чи хліб сіяли, а тепер уже десь там на смерть стояли перед ворогом…
Додому, додому, додому!
Хоч, правда, на Вкраїну рушати лаштуючись, Омелько ще не знав — чи ж вільно виступить з Москви, чи, може, доведеться від царя тікати?
Його ввесь час не облишало відчуття, буцім пастка над ним уже закляпнулась, а він того й не постеріг, і по Москві гасає за ратними своїми справами, не тямлячи, що він уже — царів невольник, котрого, ясна річ, не випустять ніколи, як того птаха півчого, заморського, якого бачив Омелько в царських покоях, у клітці золотій, біля вузенького, пробитого в товстенній стіні вікна.
За ті дні він побував уже не раз у царевих палатах, хоч волів би й близько не підступатись до них, бо з ранку до вечора козак з Арінушкою мали досить клопоту по всій Москві.
Йому пообіцяли в Пушкарськім приказі «зелья пушечного пятьсот пуд», і він притьмом подався на правий берег Яузи, де були порохові млини.
Повідав там добрим людям, схожим на чортів у пеклі, закуреним, спітнілим, виснаженим, про свої справи в столиці, про війну, про Калинову Долину, про те, що й круг Москви вже почали в той день копать рови та шанці, щоб, бува, не застукав ворог несподівано, і що все це («затрепетал град стольный») тут завереміїлось після бентежного листа, принесеного Омеляном з України.
Попервах ці залякані люди зиркали боязко на царський перстень, що вільно теліпався на руці в Омелька, але скоро до парубка звикли ті чорнющі смерди на московських порохових млинах, доброзичливі й приязні, як і всі прості люди Росії, і вже старались найдрібніше змолоти для Омелька, тобто для Вкраїни, м'яке крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру, бо ж Омелян там з усіма вже побалакав чи пожартував, побував і коло самої греблі, на Яузі, де, в толчельній ізбі, обертались дубові вали, і в ізбі крутильній, де крутять порох, і в сушильній, де сушать, і скрізь молодого черкаса щиро вітала московська сірома, і він, звісна річ, розумів: оце ж вони, ті росіяни, з якими народ український навіки зв'язав свою долю, саме оці працьовиті холопи, а не бояри й стольники, не стрільці й не дяки, не государ всія Русі, а ці посадські мужики й кабальні, раби, а не люди, що саме й були людьми передусім — і в божому, і в людському розумінні, — і він, Омелько наш, про цих людей багато думав, і вже хотілось пісні якоїсь, високольотної пісні заспівати про красу душі московської сіроми…