З такими ж бентежними почуттями мчав мирославський протопсальт і за Нікітські ворота, на Гранатний двір, де мали зрихтувати задля Вкраїни кілька возів порохових гранат, і там стрічали напосідливого посланця України — не темні, неодуковані холопи, а люди навчені й голінні, кріпаки, які знались на хімії та науках арматних, способлені до точних розрахунків, звиклі до небезпеки наряджання ручних і гарматних гранат, — і ці освічені та розумні люди стрічали й проводжали Омеляна так, що він і тут вбачав тих самих росіян, до яких по допомогу він сюди квапився болотами й лісами стільки довгих днів, — і про них йому теж хотілося щось добре заспівати в пісні, котра вже бриніла на слуху, складалася в рядки і строфи, сама просилась на уста.
На п'ятий по співі в Успенському соборі день, у п'ятінку, коли вже сутеніло, коли Омелян збирався йти з государевих палат додому, тобто до гончарні Шумила Жданова, цар несподівано звелів співакові — лишитися ночувати в Кремлі.
— Пізно вже, — сказав вінценосець. — Без провожатих стрільців, без ліхтаря, без будь-якої зброї — ночами по Москві не ходять.
— Я зброю добру завше маю при собі, — сумно посміхнувшись, відмовив Омелько.
— Яку ж це зброю? — притьмом сполошився государ, бо ж до кремлівських палат ніякої зброї вносити не дозволялось.
Побачивши неприхований перестрах, Омелько, сам із себе кепкуючи, розповів цареві пригоду в степу, коли пісня врятувала від смерті його самого і вбила жовтожупанного осавула.
— В Москві тобі ця зброя не поможе, — посміхнувся й государ. — Потягнуть за пісню в Стрілецький приказ на розправу.
— Доведеться йти додому нишком-тишком.
— I все-таки потрапиш у Приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв за шпигунів, за ворожих проноз… — і тишайший приязно мовив: — Доведеться-таки заночувати тут.
«Пропав на цьому!» сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість — така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими не сподіванками — з будь-якого приводу, а чи й без нього…
Вони тимчасом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у Теремах, не так давно змурованих на місці дерев'яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіфетри, діадеми й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, та кубки, оклади на іконах та євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.
Було там немало й дарунків іноземних послів: щирозлотний посуд (від королів датського і аглицького), золота булава (прислана турецьким султаном Муратом), дари Варшави, Гольштінії, Франції, Статів голландських, вироби неперевершених умільців Сходу.
Світло ліхтарів буйно множилось на блискучих гранях металу та дорогоцінного каміння, скла й кришталю, і, віддзеркалюючись, воно дрібнилось на скалки, іскрило, мерехтіло, вигравало, немовби Омелько на все те дивився крізь сльози, хоч і захоплення до сліз там не було, бо ж не було й душевного схиляння перед несосвітенним багатством, не було й жадання володіти чимось, а переймав дихання тільки подив перед чудовим умінням і талантом розумних людських рук.
Простуючи з палати до палати, цар спинявся біля всюди розташованих золотих кліток, де, понастовбурчувавшись, кліпали проти несподіваного світла півчі та німі птиці, тутешні й заморські, й накривав клітки на ніч шовковими платами.
За золотими гратами млів папуга, зеленочервоний, ошатний, сановитий, бундючний.
— Як боярин, — пирснув Омелян.
— Ave, Caesar, — раптом закаркав папуга. — Morituri te salutant!
Омелько зареготав:
— Це — про мене?
— А що він каже? — сердито спитав государ.