— Це він — з латинська, — ворухнув вусом Омелько: — «Здрастуй, царю, приречені на смерть вітають тебе!»
— Що зз «приречені на смерть?»
— Так мусили волати римські гладіатори, коли в ложі Колізею з'являвся імператор.
— Audiatur et altera pars… — прокричав папуга.
— «Хай вислухають і другу сторону…» — переклав Омелько. — Він, видно, належав колись адвокатові, цей папужок.
А папуга, скрикнувши: «Ergo bibamus», дико зареготав.
— Що він сказав? — спитав государ.
— Запрошує до чарки горілки.
Государ сердито сплюнув і спитав у Омелька:
— А ти не хочеш?
— Вип'ю, — кивнув Омелян, бо таки й справді йому скортіло хильнути чарчину, хоч і було це й не вельми обачно в непевнім і небезпечнім становищі, в якім перебував. Але ж… схотілось випити: не знав же нічого парубок — що там дома, як іде війна, що з батьком та з Лукією, чи ж добрався до Києва Тиміш Прудивус…
Його розсмішив і трішки розважив цей бундючний папуга…
А коли стольники внесли повнісіньку братину зеленого вина й золоту чару, Омелько все-таки не випив. Бо цар на ту хвилину попросив:
— Заспівай нам, хохле.
I Омелько одставив повну чару.
— Перед піснею горілку пити — гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п'яні, ревуть буває гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то й помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти, мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про бога, — не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…
I, відсунувши на середину яшмового столика чару, він набрав повітря і випростав груди. Але не заспівав.
— В твоєму ж царстві й співати добрим людям — гріх! — зітхнув Омелько.
— Ми ж тобі, здається, наказали?!
Омелько мовчав.
— Чого ж мовчиш?
— Для мене закон государів — над усе, — з гостро підкресленою кротістю мовив Омелько.
— Співай!
— Але ж — указ твій, царю?
— Завтра скасуємо.
— Завтра й заспіваємо, — низенько вклонився козак.
— Ми сказали: скасуємо завтра!
— Слово государя?
— Слово.
— Гаразд! — і Омелян, ступивши до вікна, ловко змайстрованого з порожніх скляних гуль, зеленкуватих, покладених одна на одну, спробував був трішки одхилити шибу, та вона, не мавши стулок, ніколи й не відчинялась.
— Чого тобі? — насторожено спитав вінценосець.
— Тхне чимось… надто солодким.
— Це — найдорожчі пахощі, замчані сюди з острова Кіпру, — і, без посмішки, без тіні жарту, вдоволено принюхуючись, додав: — Наша царська величність, дбаючи про добру славу Росії, завсігди старається пахтіти лепсько.
— Ну-ну! — печально всміхнувся Омелько. — Римський поет Марціал запевняв, буцім «недобре пахтить лише той, хто завше пахтить гарно»! — і, злегка прокашлявшися в тій духоті, ховаючи лукаву посмішку під кучерявим вусом, Омелян завів церковне щось, на розспів київський, свої власні гімни, ведені в ритмах народної пісні, сповнені вільного вітру Вкраїни, і все те чарувало витончений слух великого князя, котрий щирісінько любив усе прекрасне та бентежне, і сльози на очах його величності Омелька зворушили, і козак заспівав, як тільки вмів, од душі, — зворушили Омелька, хоч і не спонукали дарувати володареві всі ті прикрості, яких завдали народові руському — добра душа государя, його владолюбність, його огидний потяг до возвеличення своєї власної особи…
Досхочу наслухавшись пісень церковних, вельми втішений государ попросив ще й козацьких, і Омелько, вволюючи височайшу волю, співав та й співав, і рвався весняним громом з-по-під низького склепіння царських теремів — дужий та щирий Омельків тенор:
…Це була пісня Мирослава, рідної Калинової Долини, пісня, котру він сам же колись, іще підпарубком бувши, склав дома та й забув, і почув її, аж коли повернувся з учення, з Києва, з Варшави та з Мілана, а тепер вона здавалась наймилішою піснею батьківщини, і спокійно її слухати не міг навіть сам цар.
…Тужачи за рідним краєм, співак плив далі та далі ще й на дужій хвилі давньої думи: