Сяк-так відстоявши непишну заради війни обідню, правлену в той день без хору й без Омелькового співу, так і не діждавшися втишення грози, вінценосець вийшов до бояр, хоч і була неділя.
Він був у темнім зіпуні, в печальнім строї, щоб, нарешті, з діячами своєї держави поміркувати про все те, прикре й загрозливе, що в листі мирославців приніс до Москви Омелян, хоч бояри все те від учора знали вже й самі.
Чутка про Омельків лист зайшла вже далеко, за межі Москви, і не тільки з близьких, а й із дальніх посадів та сіл уже посунули зранку до граду стольного, шукаючи захисту від подиху війни, десятки тисяч ратаїв — з родинами, з добром, яке можна було покласти на вози чи в торбини.
Щоб царствующий град затрепетав у метушливій тривозі, щоб стільки людей всякого звання зразу вийшло рити шанці й вали круг столиці, мала з'явитися ще й нова причина, відчутніша та прикріша за мирославську супліку, принесену до Москви Омеляном: в суботу прискочили гінці від недобитого війська князя Горчакова, ближнього боярина, від недобитків, саме так, бо князеві полки, сливе, всі, понад сто тисяч росіян, десь там, на півночі Вкраїни, наклали головами, не встоявши проти несподіваної навали однокрилівців, а сам боярин, «муж благоговейный, в воинстве счастливый и недругам страшный», потрапивши до татар у полон, уже скінчив своє життя на колоді, де стинають голови.
Цар аж поблід і збляк за одну ніч, за ту добу, що Омелян його не бачив: від думок, від біди, від грози.
В першу мить, як самодержець вступив до палати, Омелько навіть його не впізнав: у темній одежі, з лицем, потемнілим од горя, з очима, де кипiли сльози досади на себе самого, на те либонь, що вірив гетьманові, нате, що скарав послів запорозьких, на те, що Омелянів лист міг би потрапити йому до рук ще тиждень тому і все могло б інакше скластися, щасливіше для руської держави, — і хлопцеві аж трохи стало жаль цього незлого, хоч і норовливого чоловічка, шкода стало царя, і він, по-важливо вклонившися, стиха йому сказав:
— Диво мені: чом же бояри нічого тобі не нарають?
— Лихо, що рають — аж надто багато, — стиха відмовив цар, видимо боячися, щоб його хто-небудь не почув. Та й шепнув потихеньку: — А тепер бий цареві чолом!
Сповняючи свою посельську службу, Омелько припав государеві до стіп, подякував Москві за поміч, за розраду, і просив, щоб воєводи руські з ратними людьми — та поспішили б на Вкраїну, де вже пролляли свою кров князі, бояри, ратні та посадські люди Москівщини.
Коли ж Омелько повторив з доземними поклонами прохання, щоб йому дорогою не боронили кликати охочих московитів, калужан та брянців, орловців та курян, кому захочеться в біді — своєю кров'ю послужити Україні, загомоніли чи не всі бояри, і цар перед ними стерявся, і ще більше потемнів завжди рожевий та гожий лик самодержця, поки він, вчуваючи безладну та сердиту мову царедворців, прислухався, як гуркоче грім.
Одні, волаючи, заскаржували полковників малоросійських, буцім приймали ті (хоч так воно й було!) утікачів посадських, холопів, тяглих мужиків, котрі п'ятами накивували від дідичіз та вотчинників, брянських, курських та корачівських.
Інші бояри нарікали, що селяни юрбами часом тікають з Росії до черкаських городів — до Сіверського-новгорода, до Стародуба, до Почепа, до Полтави, а то й на Запорожжя навіть.
Якийсь претовстенний боярин розходйвся, горлаючи про те, що втікачі подеколи вертають з України до своїх поміщиків та вотчинників, щоб витратити їх до ноги, геть вивезти їхнє майно, за димом пускаючи те, чого забрати з собою не можна.
Бояри говорили і горлали так, ніби й війни на світі не було, немовби й не звисала небезпека над московською державою, так декотрі з бояр уболівали за втраченим майном та викладали скарги на дрібні порушення вигод чи спокою українних (тобто окраїнних) вельмож, не можучи ані простити, ні забути помсти власних своїх рабів, котрі панською кров'ю гасили горе, як те заходило тоді не тільки в Росії, а й на Вкраїні, в Польщі, в Чехії та десь там, у далекій Франції…
I цар всія Русі — нічого на прохання Омелянове сказати не зволив, тому лише, можливо, що надворі ще гриміла гроза.
Тільки ще більше спохмурнів, насупився й нажабився, начебто й не він учора слухав у Теремнім палаці казок та пісень українських, ніби й не він так реготав запанібрата з оцим не дуже й гречним малоросом, наче й не він, на двері оглядаючись, перехиляв з молодиком по чарці.