А чубатий Омелько ліг собі спати.
Дощик уже минувся, і молодий козак ліг на вологу та гарячу землю, яка ще пашіла пожаром, бо ще де-де долизували згарище останні кволі язики вогню.
Снився йому Мирослав у місячному молоці. Снився й місяць-повень: кругловидий, мудрий, з лукаво прискаленим оком, з двома хмарками — зліва й справа біля його уявних уст, темними й пухнастими хмарками, такими схожими на пишні вуса Козака Мамая.
I голосом того ж таки Мамая хтось питав:
— Куди ж дівають повний місяць, коли новий народжується?
— Кришать його на зірки, — занесеним зі Сходу жартом відповів йому Тиміш Прудивус.
Аж Омелькові стало смішно.
Та сміх той урвався зненацька, бо співак побачив полум'я, відчув його жар, занюшив дим, — та було це зовсім не те полум'я, котре допіру зжерло Гончарську слободу в Москві.
Це було вогнище…
Розкладене попід стовпом… вогнище святої либонь інквізиції, таке ж, як бачив колись Омелян у Мілані.
А над вогнем… йому снилося зблизька… стояв Тиміш Прудивус, брат, стояв прив'язаний до стовпа, мартопляс і блазень нерозумний, милий та любий Тиміш.
Вогонь уже лизав, йому п'яти.
Прудивус гукнув:
— Омеляне, прощай!
I Омелько прокинувся…
Уже й світало.
Уже десь, видно, й місяць розкришився на зірки.
А в вухах ще бринів далекий крик Прудивуса:
— Омеляне, прощай!
Ранній червневий світанок співака застав коло возів з гранатами, оружжям та порохом, у дворі Пушкарського приказу, де порались охочі земляки з Малоросєйки, що зголосились вирушити на Вкраїну з валкою Омелька Глека.
Та й чималенький московитів гурт дожидав його біля Пушкарського приказу.
Попрощатися прийшли й замурзані робітники з порохових млинів.
Прийшли з товаришем чоломкатись і вчені холопи з Гранатного двору.
I двоє писарів з Приказу малоросійського.
I щирі земляки з Хохловського завулка, що їх спершу так остерігався Омелян.
I зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.
Були поміж ними й бояри.
Були й миряни, його недавні слухачі з Успенського собору.
Придибав і старий коваль, Шутов Корній, латаний та перелатаний дідок, який, порятувавши Омелькові життя, дав попервах йому притулок, а вже потім одвів до гончарні Шумила Жданова.
— Візьми ось! — і дідок сердито простягнув Омелькові житню хлібину (з половою, звісно, як тоді й водилось) у чистенькому вузлику.
Омелян поцілував хлібину.
Поцілував старому й руку, як рідному батькові.
Вони з ним помовчали якусь хвилинку.
Сіли на колоду під парканом.
Та й усі, де хто стояв, там посідали.
Зітхаючи, помовчали. Перехрестились на дорогу.
Потім швиденько валка рушила.
А валка в Омеляна набралась чимала.
Крім погоничів на хурах, українців, що хотіли повернутися додому, щоб допомогти в біді своїм, крім комонних стрільців, що їх московський цар послав — охороняти валку, в Москві зустрів Омелько й чумаків, котрі вовну привозили, і тепер чумацька валка рушила на сірих та сивих волах разом з Омеляном.
Чумаки йшли попереду, веселі, бо ж повертались додому.
Бо ж так давно вже дома не були, що й півня дорогою втратили з переднього воза, чорного півня, що чумаки взяли його, виступаючи з дому.
В ту врочисту хвилину, коли рушила валка від Пушкарського двору, наш Омелян потиху заспівав, бо мовчати не міг.
Москва не чула живої, голосної пісні вже чимало років, і коли наш Омелько ненароком торохнув серед притихлих на світанні вулиць на ввесь свій дужий голос, московити, що йшли за ним, з переляку очманіли, бо ж не знали ще про вчорашню царську, ще й не виконану обіцянку — скасувати заборону пісні.
Не знали того й стрільці-охоронники, але, зачаровані співом, вони не кинулись на Омеляна, не заткали співакові пельку, а слухали та й слухали, збентежені, налякані не тільки зухвалим порушенням височайшого указу, а й невідпорною силою пісні, що скувала їм руки, запалила зіниці, захопила дихання, зупинила серця.
Омелян співав стародавньої руської, якої навчився вже тут, бо ж вона відома є всім на Москві:
Омелян співав з почину сам-один, потім, торопіючи, ледве чутно забриніли й голоси з юрми, що зростала з кожною хвилею, потім уже сміливіше й сміливіше розгорталися груди ще в десятків та сотень холопів, кабальних і тяглих людей, що давно вже одвикли в Москві од руської гучної пісні, і тепер, допавшись, не могли вгамуватися, не вміли вмовкнути, співали та й співали за тим одчайдушним хохлом, і заметушились круг товпища співучої сіроми безпорадні стрільці, що вже не мали снаги погамувати аж такий дужий порив народу, а пісня, мов весняна вода велика, греблю прорвавши, кипіла й, нуртувала, і текла, і пливла, і струміла, і вже ніяка сила не могла спинити плину пісні, і здавалося, що вже співає, хохла на війну проводжаючи, співає ввесь стольний град, уся Москва, що зараз саме прокидалася в тривожному світанні, поблимуючи де-не-де першими досвітніми вогнями за оболонами шибок по боярських палатах.