I досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака Мамая.
Мерехтять і мерехтять живі ті очі наді мною.
Та й ви, читачу, вже бачите їх.
Ось вони, ось…
I відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечерові, ранні, ще самотні — в тихому степовому надвечір'ї.
А вогник — ще блідий, бо й не смеркалось.
Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.
Але ще не кипів куліш і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку — звичайнісінька сивушна горілка.
Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, — а в думках залітала далі та й далі.
Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.
— Не дам. I не скавчи.
Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.
I той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:
— Нап'єшся знов. Не дам.
А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.
Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, — і ніби вже й не бачила оцього хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ — у повільнім веснянім смерканні.
Мовчала матінка.
Замислився й Козак Мамай.
Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що гак раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.
Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось і сам собі тихо та чудно сміявся.
Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.
Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в. нім було якесь чудне та дивне.
I пильний погляд кмітливих, тямущих очей.
I в убранні якісь дрібниці.
I та книжка, друкована далебі не по-наському.
Тільки й знав об нім Михайлик, що ім'я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель.
Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.
А другий — козарлюга вже в літах, досить підтоптаний, стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій «хвигурі», тобто на дерев'яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.
Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.
— Злазь! — гукнув йому Пилип-з-Конопель. — Пора вже ставати мені.
— Ще рано, — стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.
I став біля вежі, стомлений, зажурений, — старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.
Молоді були в нього лиш очі. I він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та вдичавілих, що так і жили тут, у трав'янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.
Вартуючи на стрімкій дерев'яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.