— Тямив трохи, парубче, — і наш Мамай, у тьмянім присмерку, почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.
— Хто ж він такий, оцей Скаррон? — спитав Козак Мамай. — Француз? Живий?
— Живий, коли ще не замучили його аристократи.
— За що ж?
— За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки — стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… — і, трохи помовчавши, Пилип додав: — Я читаю цю книгу, коли мені сумно.
I, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками.
— Що там у тебе, козаче? — спитав Мамай.
— П'єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України».
— Француз — про Україну?
— Гійом ле Вассер де-Боплан.
— Де-Боплан? — аж скинувся Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження.
— Ви тут колись його знавали? — теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.
— Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я…
— Все одно… він любив Україну! — гарячим покриком озвався молодик. — Ось, почитайте!
I він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.
Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.
Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.
Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не, народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі — не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорозької, що про неї слава йшла тоді по всій Європі.
Мамаєві кортіло мерщій дізнатися: що ж він там написав, руанець, у своїй книзі про Вкраїну?
Навмання перегортав сторінку за сторінкою, помацав безбач томики Скаррона та Сореля і… зітхнув.
Скільки ж було на світі непрочитаних книг!
Скільки було країн і краєвидів, яких він ще не бачив!
Мов людських, котрих він досі не чув!
Людей розумних, що їхніх дум Козак іще не знав.
I радощів земних, яких він ще не відав.
Жінок, що їх не обіймав…
Було ще на світі й багато дітей.
Але й діти всі — були не його діти.
Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи від зазіхань чужинців, простих людей — од панів, бо знав обов'язок перед народом, але ж бували й такі ось хвилини, коли не ставало від того легше на душі.
Рука його ненароком торкнулась до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:
I пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівнича бандура показала раптом свою дивовижну силу.
А сила в тій тридцятидвострунній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.
Коли ж він грав веселої, ніяким робом не могли слухачі на місці вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опію, і коли Козак Мамай не хтів спинитись, люди знемагали замалим не до смерті в шаленому танці, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терції та бунти, найтовщі, та кишкові баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осібну силу впливу.