— Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? — пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий, важкий і теплий «кораблик».
— Хто збагне душу панів-начальників, — досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати.
А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів з п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, — отак! — тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку.
А тимчасом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.
— Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень!
— Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок.
— Хто ж там суне?
— Чумаки, — голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодик, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.
— Що ти сказала? — спитав він здивовано.
— Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.
— Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.
— То чом же ти мовчиш?!
— Хіба ви питали?
— А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи головою її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман?
— Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти.
— Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.
Слуги швиденько нап'яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…
I пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній руці вийшло по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялись позаду… Чумацька пісня з виразним алегретто залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові-начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури — десь поміж бунчуковим товаришем та писарем Суду генерального, — почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напужуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна — чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замилувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, забачивши, як байдужісінько проходять повз нього чумаки з наймитами своїми — в чорних, навмисне, від нападу нужі, просочених дьогтем сорочках, з півнем, що куняв на передній мажі, котрий будив їх у дорозі щоранку, нагадуючи про рідну хату, — вони, оці, наскрізь пропечені сонцем і обшарпані всіма вітрами, добрі люди, ішли вони та й ішли мимо нажабленого полкового обозного, мовби перед ними на дорозі не було ні пана, ні ридвана, ні пихи прегидкої, — хто на воликів собкав, хто покрикував на двох верблюдів та сумну віслючку, що плентала за валкою, хто з передніми чи задніми товаришами перегукувався, хто сам собі думку снував, а хто й виспівував: «Прямо степом мандрувать, гей, гей, долю доганять…»