І не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полýбаском:
— Що везете-е-е?
Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто — нічичирк!
А Михайлик тим часом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів.
— Добридень, дядечку! — до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.
Та й голоси були не ті.
— Рости великий, парубче, — ґречно відмовляли йому чумаки.
— А я й так немалий, — ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. І вклонявся знову: — Добридень, дядечку! — І кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.
— Куди верстаєте дорогу? — вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.
— До Києва, неню, — відповідали чумаки.
— Боже помагай! — напучувала жінка і так само пильно, як і син, але вже без надії знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово.
— Чолом, матусю! — одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних ґевалів, непоштивих та неґречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, — не любили мугирів отих, зневажали навіть, — тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велів вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган, і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, — хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…
І панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати, що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.
Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не міг, не гнулись в’язи, і він, трішки переломившись у попереку, сказав з басá поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи.
— Поздоров Боже вам! — вичавив із себе вельможний пан.
— Поздоров Боже й вам, — чемно відповів отаман.
— Помагайбі!
— Спасибі!
— Куди чвалаєте?
— Не «куди» питай, а «звідки».
— А що ж ви пак везете? — принюхувався пан обозний.
— Веземо хуру.
— А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем?
— Чорноморського полову рибу, — відмовив отаман ватаги, не спиняючи, проте, воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку.
— Носом чую, що рибу, — мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. — Осятрину? В’ялену?
— Всяку.
— Продайте.
— Скільки?
— З десяток.
— Возів?
— Рибин із десяток.
— Задля десятка та розпаковувать мажу?
— А коли два?
— Два вози?
— Два десятки…
— Гей-гей! — погукнув отаман на волів.
— А пріч риби? Що везете? Крім риби? Га?
— Лиманську сіль, — спроквола відмовив отаман ватаги.
— Бачу, що сіль. А ще? — І пан Купа досвідченою рукою полкового обозного помацав ряденце на одній туго вшнурованій дубовій мажі, від якої солодко тхнуло чимось вельми знайомим, але чудно несподіваним посеред степу. — Чи не ладан?