— Ладан, паночку.
— Продайте трішки!
— Жменьку? — глузливо поспитав чумак.
— Купимо цілий мішок! — докинула й своє слово Роксолана.
— Кепкуєте, пані! — розсердився чумак.
— Навіщо нам стільки ладану? — підозріло обернувся до дружини Пампушка.
— Діомиде! — покрикнула пані, і обозний обачно замовк. — То продасте? — ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. — А коли два мішки?
— Бувайте здоровенькі, пані мила! — ґречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!» — бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили.
Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:
— Навіщо стільки ладану?
— Во славу Божу, — тоном святенниці відмовила прегарна пані.
— Гріхи замолювать.
— Не маю ще.
— Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!
— Ще ні… на жаль! — І Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її а чи вдарити. — Я купую ладан задля тебе.
— Ти на що натякаєш? — обережно спитав пан Купа-Стародупський.
— Не на гріхи. На всі твої гріхи — мені начхать.
— Тобто як?
— А так… — І пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.
— Гріхи — то все в минулому, — раптом заговорила вона.
І щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обозний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, бо ще такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.
Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.
І дружина сказала:
— Гріхи — то завжди минуле. А мене турбує твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.
— Мені щастить, голубко.
— А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним одну велику свічку…
— Але ж ізсукану з півпуда воску, з кружéчками, і нарізами, з хрестами, з червоним пояском…
— Тільки одну! Одну — поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш Бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би — де чия! А коли пан Бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з повнісінького мішка ладану. А то й із двох! А то й з цілого воза ладану! Подумай лишень…
— А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад як піч, а ноги як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.
— Чоловіче добрий, постривай!
Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» — і покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.
— Зупинись, чоловіче! — горлав обозний, наздоганяючи отамана.
— Не варта шкурка вичинки, — буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак.
— Куплю ладан гамузом! — волав обозний.
— Усі три вози? — глузливо звістився чумацький проводир і навіть люльку з рота витяг, так йому стало смішно.
— Три не три, а віз куплю!
— Грошей не вистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі.
— Поторгуймось! — І шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні.
— А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили.
— Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман.
— Ще й який!
— Не католик? Не уніят?
— Та я тобі за такі слова…
— Перехрестись лишень!
Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом.