А за спиною в Пампушки зненацька пролунав не дуже й низький, тремкий, співливий, але мужній голос, несамовито яросливий покрик якогось козака:
— Чого ж оце ти накоїв, сучого сина стерво!?
— Як ти смієш… — почав був пан обозний, але чомусь прикусив язика.
Перед ним зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок — у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець — козацька чуприна.
Блиснувши сергою і люто блимнувши на обозного і аж наче обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха.
Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампущині, щоб заступити козака своїми грудьми.
Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.
А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп’ялись йому в литку.
Це був собачка, що невідь-звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами, чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.
А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.
То була дужа самиця сапсана — з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.
Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.
Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.
Пампушка тим часом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.
Одягнений у не багатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці — свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев’ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних, з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, — цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, — а що штани в нього були на якийсь десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний — од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаю́ки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами — до всього доброго щирими й до всього злого — лихими.
Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, — все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.
Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею…
Тільки очі.
А вони в зухвалого козака вродилися й справді прегарні, аж моторошно ставало від його погляду.
Вони були великі в нього, наче у вола, й поставлені на диво широко, оті очища.
Вони мерехтіли ще трохи й різно та й не на одному рівні стояли, як те й водиться в більшості мужніх чоловіків, — ледь та ледь, але невідповідність правого боку до лівого була таки помітна.
Були вони й кольору невловимого та несталого, бо мінилися щогодини, щохвилини — від освітлення, від настрою, від обставин: то зелені, то сиві, то сині, то аж карі — з голубими цяточками, аж ніби чорні; і від гніву темнішали вони, синім, чортівським а чи янгольським світлом мінячись, чорнішали й від радості чи од презирства, од любові чи од ненавиді, від будь-якого захватного почуття, — вони бували всякими, ці чортячі баньки, тільки байдужими вони не бували ніколи, — вони були терпкі та ярі, а не врічливі, і матері охоче до таких людей пускають дітвору, бо ж до них тварини й діти ставляться з довір’ям і любов’ю.