— Чим-чим?
— Афедроном… тобто голим ґузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, — скаже, — за ґевал такий», — та й прожене… — І Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампущині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.
Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:
— Це блюзнірство.
— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.
— Богозневага навіть, — підказав обозний.
— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: Бога я в серці маю, як і всякий козак.
— То невже ж ти гадаєш, що Вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже ж ти думаєш, що пан Господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?
— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, — і тут же нахилився до Песика Ложки: — Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… — І він спитав у свого собачки: — Що ж нам робити з ним, з оцим… — і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут і повторити не можемо, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко, да їдко…
А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.
— А-а, — закивав головою Козак. — Сьогодні, ти кажеш, п’ятниця?
— П’ятниця, — кивнув і Михайлик.
— П’ятінка свята, — потвердила й неня.
— А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?
Ложка схвально кивнув головою.
— Твоє, бач, щастя, пане! — посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. — Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, — і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.
Аж тут розумний Песик гавкнув знову.
І вп’ять нахилився до нього наш Мамай.
— Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? І горобців?! — І Козак швиденько випростався. І спитав: — Ти чуєш, пане Купо? Га?
— Чую… тільки одчепись! — І він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.
— То бійся горобців.
Пан Купа відмахнувся.
— І не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.
— Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.
— Пір’ям смердить? Кепсько?
— Та не лепсько ж!
— А по-моєму — славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір’я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.
— Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!
— А коли йдуть? — сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: — Ану, Михайлику! — та й кивнула нишком на ридван.
Михайлик аж підскочив.
Михайлик аж крякнув.
Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.
А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.
Вони йшли озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа, чого вони туди майнули.
А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір’ям, пухом і вовною.
Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.