— Нема — так буде!
— Може, коли й буде, а поки що… — І вона вклонилась панові Пампушці. — Служила я тобі аж двадцять і п’ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — І кивнула синові: — Ходім!
— Ходімо, — блиснув зубами парубок.
— Рушили, — сказав Козак Мамай.
І раптом свиснув.
Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.
Аж Песик Ложка гавкнув.
Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.
Спустивши з повода свого коня Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.
За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.
Але спинився.
І сказав Демидові Пампушці:
— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?
Песик Ложка гавкнув.
— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.
— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.
— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.
— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…
І Песик Ложка схвально кивнув головою.
— А то й від горобця?
І Песик знову потвердив Козакові слова.
— А чи й від курки навіть?
І Ложка знову гавкнув.
— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…
Але скінчити не встиг.
Підкравшись до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:
— Каяк! Каяк!
І пан Купа, мало не ґиґнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба здоровенна синя-пресиня ґуля.
Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.
Роксолана, склавши добру ціну жартові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:
— Лобуряка!
А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:
— Прощавайте, люди добрі.
— Щасти тобі Боже, Мамаю! — щиро прогули голоси.
Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.
Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.
І наш молодець на цей раз не одвернувся.
Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:
— Параско, одійди!
— Кохайлику?
— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.
— І все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана.
— Для тебе — все, — сказав він сумовито й просто.
— Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?
— Я ще тобі наснюся, — задерикувато сказав хлопець. — Тричі!
— Як?
— Як тільки схочеш… Прощавай! — І поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.
І враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патимé.
На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.
— Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.
І скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.
За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.
І миттю позникали всі вони в буйних травах.
І все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі майже без ніякої оружної охорони.
В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).
Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.
В траві було повнісінько гадюк.
І вовки там водились.
І дикі коти.
І, що найстрашніше, люди.
В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки… чи й татари… грабіж, полон чи й смерть.
На Господа надії вже не було сьогодні — після того пір’я.
Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.