— «Иже херувими, тайно образующе…» — виводив хор.
А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова.
— «Пресвятую песнь припевающе…» — в повільному темпі, хвиля за хвилею, спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп’ячих голосів.
Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «Херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор Московського Кремля, — і вже не міг там не співати й сам Омелько, але співав так тихо, що пісня бриніла тільки в ньому самому, бо міг чути себе лише він сам:
— «Отложив всякое нине житейское попечение…»
Отепер його вже чула і Арінушка.
Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька.
— Ну ж, та ну ж! — і штовхала парубка гострим ліктиком: — Додай голосу!
Омелян додавав.
— Дужче!
І Омелько брав трохи дужче.
Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут — сам государ!
— Та ну ж! — і Арінка знову смикала за рукав жупана: — Та співай же!
Забувши, де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «Херувимську», як тільки він умів і знав.
А він таки вмів!
Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італійці!
Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво.
Та й зараз же, в соборі, «отложив нине всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…
Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас Божий…
Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство.
Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…
…Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «Херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною могутністю плину пісенного, неподолáнної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. І ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до Бога цю довірливу юрбу молящих силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до Бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи Богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… І то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи пісню іншого, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно художника, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в Бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в Бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.
Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь, від Бога ж, хистом…