Поглядаючи на череп’яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав:
— Ходи здоров! — і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник.
Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака.
Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили.
Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є ми, поки існує на світі славний український народ, його волелюбність, працьовитість, дотепність, гостре його слово, його пісні, прислів’я та казки, що з ними з віку в вік ми ростемо від ранніх дитячих літ, від перших життєвих вражень.
Пісні, приказки та казки!
В кожного народу — є свої.
Але багато й спільного в казках та прислів’ях народів, близьких і дальніх сусідів, у побрехеньках, анекдотах, у тих пригодах, що їх зазнаю́ть герої витворів гумору народного — в Болгарії, на Вкраїні, в Туреччині, в Хорватії, в Німеччині, в Литві, — і є сила-силенна народних анекдотів, записаних на Україні, де розповідається те ж саме, що і в анекдотах, наприклад, про татарського (узбецького, албанського, азербайджанського чи болгарського) дотепника ходжу (чи моллу) Насреддіна, хоч і невідомо вже — коли, хто, де, в кого та що саме запозичив і як звуть того моллу насправді, — чи, бува, не Козаком Мамаєм?
Але я змалку чув ці казки й анекдоти, як дещицю з невичерпного моря побрехеньок, казок, можебилиць і анекдотів мого рідного краю, благословенної Слобожанщини.
Пісні, приказки та казки!
Скільки чув я їх од матері моєї…
Чув і од матері моєї матері, тобто від моєї рідної бабусі, Ганни Олександрівни Гармаш.
У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її…
Небагато я чув про діда Йвана, мого прапрадіда, — він переставився, коли бабуся Ганна ще зовсім малою була, а згадав я тут про нього лише тому, що у Ганни Олександрівни в сараї над льохом зосталась від мого прапрадіда, тобто від його дружини, чимала скриня, з прискриночком у ній — для грошей, для коралів, для ниток і голок, — добра ще скриня, на коліщатах, кована мережаним залізом зовні й гарно цяцькована всередині. По стінках — квітами. А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина.
І не така вже вона й трухлява стояла, пам’ятаю, та скриня, а тільки розсохлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бувало, залізеш і накриєшся зсередини важенним віком, бо й віко те крізніло, та й заснований павутинням ґонтовий дах погрібника світився наскрізь.
Мені вже сповнилось тоді років п’ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, вступаємо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть і по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді, і не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть ті риси національної вдачі, ті величезні дива й пригоди, які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, бувальщин та сміховин, — щирі дивá, витвори духу народного, які житимуть разом з ним…
Дивлячись там, ізсередини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий і простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прапрадід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати, — не в труні, а в скрині! — бо, звісна ж річ, і найпевніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, ожив би миттю та й помирати б уже не схотів…
Баба Ганна казала, буцім скриня не потрапила тоді в могилу з бувшим чумаком тільки тому, що батюшка не дозволив ховати Йвана в такій веселій домовині; і ще бабуся згадувала, як тоді всі вельми журились, не вволивши волі старого, бо в нього були, як тоді балакали, ще й окремі причини просити такої труни: мій прапрадід, казали, замолоду колись, іще років за сто до скону свого, зди́бався з героєм тої чудової картини, що ані гич не почорніла в скрині од кіптяви часу, — і все життя потім прапрадід молив Бога, аби сподобив бодай раз та здибати Мамая Козака, того лукавого, дотепного, безлітно молодого.