Бо ж бували часи, коли Москва, братнє їй спасибі, чим уміла й могла, допомагала Києву.
Бо ж бувало й таке, коли «мать русских городов», старезний Київ допомагав Москві, посилаючи братам на добро і свої книги, і вчених, і воїнів, і діячів православної церкви, і митців, — одним словом, бувало всяк: і так і сяк…
Бувало ж, коли заборонялось привозити в межі Московського государства книги українського друку — під загрозою «великого градского наказания от царя и проклятия от патриарха», бо то були штуки попівські, незлагоди поміж вітцями церкви, коли за царськими указами повсюди спалювали понавезені з України трефолої, часослови, Євангелія, переклади байок Езопа чи твори київських богословів, що їх потім від руки переписували, і ходили вони в народі руському потаємно.
А бували часи й такі, коли, приміром, Іван Федоров, першодрукар, тікав до Львова і там випускав свої книги.
Всяке бувало в історії нашої дружби, всяке бувало — і світле, і темне, і таке, і сяке, як воно й водиться в певній та щирій дружбі, коли нема чого класти, як кажуть росіяни, «всякое лико в строку», а треба тільки жити й дружити, спільну хату будувати, спільно її боронити від ворога, всім добрим проміж себе ділитися й мінятися, як те й було в нас, на Вкраїні та в Росії, як те й було споконвіку, — було, єсть і завше буде.
Шукати добрих співаків та навчителів співу — цар посилав бояр, наче на влови чи на полювання.
Ходили вони — не раз і не два — з царевими грамотами й до Києва, буцімто «для книжние покупки», а приводили до Москви десятки «вспеваков», що поміж ними були й такі видатні музиканти, як Федір Тарнопольський, «начальний певец и творец пения отрочного», тобто диригент і композитор, як сказали б ми нині.
Посилав колись цар людей, скажімо, до Печерської лаври, щоб ті йому привезли молодого «старца», тобто ченця, Загвойського Йосипа «для начальства к партесному пению», не на вічне проживання в Москві, а бодай на короткий час, але того «старца» сховали, і в Лаврі його не знайшли. Попошукавши по київських монастирях, цареві люди нараз довідались, буцім Йосип Загвойський «стоїть» на криласі в столиці, в Чигирині (тоді ще був живий законний гетьман України), і поспішили туди, але й там співака вже не було. Сповіщаючи про те царському воєводі, покійний гетьман дав до тями, що примусити Загвойського йти до Москви не може.
Тоді ж таки вганяли царські посланці, як те відомо з листування, й за співаком Василем Пикулинським, бо той «начальство к партесному пению» знав добряче та й до Москви подався б залюбки, але й про Василя того тодішній київський митрополит відмовив воєводі, що «тот вспевак Васка у него есть, но без него в монастире бить нельзя, а отпустить его к государю не мочно». І не тільки тому було «не мочно» вволити цареве прохання, що гетьман з митрополитом і самі кохалися в партесному співі, а ще й тому передусім, що спів хоральний, партесний, тобто спів, який хапав за серце, вельми потрібен був українській церкві в боротьбі проти католицького впливу, проти переходу до унії, проти спроби звести нанівець національні ознаки нашого народу, — спів хоральний помагав привертати мирян до церков православних… Ось чому голосистих молодиків охоче посилали з усієї Вкраїни до Києва, до Львова, до Луцька, а то й у греки, а то й до Італії, де наші хлопці вчились не тільки наслідувати, а й творити, розвиваючи свою власну, київську, чи, як тоді казали, козацьку, мусикійну культуру, мистецтво складного партесного співу, кебету композиції, бо ж віддавна українці славились піснею, з її запалом, журбою та веселощами, з мінливими ритмами, з вихилясами та викрутасами, бо в піснях українських споконвіку вставала поетична вдача народу.
…Уже чимало співаків — луцьких, львівських чи київських — побувало тоді в Москві: одні приходили з власної волі, «слишачи царскую неизреченную милость и православную христианскую веру», інших спокушали високою платою (чотири рублі та пара соболів на рік), а то і оманою виводили співаків з України, а то часом і викрадали.
Любов до гарних чоловічих голосів (по церквах тоді могли співати лиш мужики й хлоп’ята) була на той час у Москві превелика, і вже й хори в граді стольному гриміли досить справні; діяв там однедавна й молодий учень польського музикотворця Мільчевського — кебетливий киянин Микола Дилецький, що створив оригінальну теорію мусикійних фігур і добре знався на диспозиції, каденції, інвенції та екзордії; чимало музик потрапляло тоді до кремлівських монастирів та соборів і з Русі Білої, а то й туляків, калужан, рязанців чи орловців, що їх царські бояри та окольничі, де могли, переманювали, викрадали, хапали не тільки для потреби государя та патріарха, а й для своїх домашніх хорів, котрі співали при власних церквах, у довічну кабалу ввергаючи не тільки басів, тенорів, а й передусім малолітніх хлоп’ят, альтів та дишканчиків, що їх будь-якими правдами й неправдами спромагались вони випросити в українських чи білоруських архієреїв або митрополитів, а то й силоміць захопити, щоб потім інколи, кайдани з непокірних та невдячних співаків полоцьких, рязанських, брянських чи полтавських поздіймавши, на годинку випускати з темниці — задля мудрого партесного співання во славу Божу: «Иже херувими, тайно образующе…» — ох, і гарно ж, так боже ж ти мій!