Про співи козацькі в кремлівськім Успенськім соборі не раз тоді писали й чужинці, що прибували в ті роки до нашої Москви.
Один із них, Павло, архідиякон з міста Алеппо, що десь там, у Сирії, писав тоді ж таки про київський хоральний спів у Кремлі, порівнюючи з доти відомими розспівами — знаменським, булгарським та грецьким, що їх він чув у Москві перед тим.
«Співання козаків, — писав Павло Алеппський, — тішить душу і цілить від печалів, бо ж наспів їхній — приємний, іде від серця і ллється наче з одних уст; вони гаряче полюбляють нотний спів, ніжні та солодкі мелодії…»
Отож Москва в ту пору вже чимало чула голосистих українців, білорусів та й своїх же, російських співаків, гарних і прегарних, але ж треба чесно сказати: такого тенора, як цей козак молоденький, оцей зухвалий мирославець Омелян, — на Москві таких ще й не чували…
— Ось тут завжди й співатимеш, — одвічаючи втішним думкам про все це, мовив до Омелька великий государ. — Ось тут, в Успенському соборі.
Омелько низенько вклонився, потім тихо, але твердо відмовив:
— Ні.
Аж перелякана Арінушка знову смикнула його за рукав.
— Як то ні? — здивувався государ, бо цього слова в своїх підданців ніколи не чув. — Прибув же ти до нас? До всевладного государя всія Русі?
— Атож! До государя.
— Нам… ось такі, як ти, зело потрібні. А понеже прибув ти послужити нашій царській величності…
— Ні, — знову відмовив Омелько Глек. — Я прибув не на службу.
— Але ж нам так завгодно!
— Я з України… приніс вашій царській величності листа, — і наш Омелечко нарешті, сповняючи посольську службу, впав навколішки і, зубами розірвавши підбій своєї смушевої шапки, вихопив писання мирославців і простяг його цареві.
— Дякам — до Малоросійського приказу! — не взявши листа, мовив цар.
— Віддати велено до власних рук. Вашій царській величності!
— До приказу, — повторив государ. Потім, кепкуючи, спитав: — Ти ж — не посол чужинної держави? — Сам же й відповів урочисто: — Ні!.. Приєднання ж бо Малої Росії до великодержавного найсвітлішої нашої царської величності скіфетра, яко природної галузі — до належного кореня, вже відбулось! Чи ви всі там про це забули?
Якусь хвилинку помовчавши, він, знову іншим голосом, ще раз лагідно й солодко мовив:
— А співатимеш тут.
— Я мушу з одвітом вашої царської величності, — сказав, підводячися з колін, Омелько, — мушу поспішати назад, на Вкраїну!
— Одвіт надішлемо й без тебе… якщо нагода прийде — проголосити волю государя, — і можновладець від поваги до себе аж випнув живіт.
— На Україні ллється кров. А гетьман Однокрил…
— Гетьман Гордій Пихатий не є противний нашій царській зверхності. Він тільки глушить над Дніпром сваволю черні та гультяйства.
— Одурив тебе, великий царю, листами прихильними цей самозванець, — чемно заперечив Омелько.
— Він є раб наш вірний, а не самозванець!
— Ще б пак! — повів плечем співак. — Твій же, московський боярин Гордієві Пихатому царську грамоту на гетьманство подав, але ж на тій раді не було ні черні козацької, ні посполитих, ані вірної народові старшини. Так? А він тепер… потай царя, без поспільної на те вподоби… розпочав нове кровопролиття: щоб на Москву з поляками негайно вдарити. І хан…
— Брехня й про хана! — так люто прошепотів государ, що Арінушка, яка тремтіла в кутку за аналоєм, аж похолола вся, притисла руки до грудей і мало не зойкнула з нечайного болю, бо вразила себе колючками схованої за пазухою троянди, допіру вкраденої в царськім саду. — Брехня й про хана Карамбея! — повторив государ.
— Хан обіцяв підняти проти України, отже й проти тебе, царю, свої крилаті орди, — спокійно заперечив Омелян. — А ти, царю, віриш Пихатому! Коли запорожці перейняли послів Однокрилових, що йшли до Криму, а листи гетьмана переслали сюди, твоя ж царська величність віри не пойняла? А вже татари сунуть на Москву, полонять, великий государ, твоїх курян з курянками, орловців, калужан… я сам те бачив! — і краска обурення, гніву та сорому запалила обличчя Омелькові, і воно стало прекрасним, і Арінушка очей не зводила, і навіть цар на мить замилувався, такий він був гарний. — І в нас, на Україні, і в тебе в Росії… сторіками вже хлище кров. А ти тут намагаєшся затримати мій поворот додому!.. Ти ж їй присягав, присягав перед Богом і перед людьми.