— Слово.
— Гаразд! — І Омелян, ступивши до глибокого вікна, ловко змайстрованого з порожніх скляних ґуль, круглих, зеленкуватих, покладених одна на одну, спробував був трішки одхилити шибу, та вона, не мавши стулок, ніколи й не відчинялась.
— Чого тобі? — насторожено спитав вінценосець.
— Тхне чимось… надто солодким.
— Це — найдорожчі пахощі, замчані сюди з острова Кіпру, — і без посмішки, без тіні жарту, вдоволено принюхуючись, додав: — Наша царська величність, дбаючи про добру славу Росії, завсігди старається пахтіти лепсько.
— Ну-ну! — печально всміхнувся Омелько. — Римський поет Марціал запевняв, буцім, «недобре пахтить лише той, хто завше пахтить гарно!» — І, злегка прокашлявшися в тій духоті, ховаючи лукаву посмішку під кучерявим вусом, Омелян завів церковне щось, на розспів київський, свої власні гімни, ведені в ритмах народної пісні, сповнені вільного вітру Вкраїни, і все те чарувало витончений слух великого князя, котрий щирісінько любив усе прекрасне та бентежне, і сльози на очах його величності Омелька зворушили, і козак заспівав, як тільки вмів, од душі, — зворушили Омелька, хоч і не спонукали дарувати володареві всі ті прикрості, яких завдали народові руському — добра душа государя, його владолюбність, його огидний потяг до возвеличення своєї власної особи…
Досхочу наслухавшись пісень церковних, вельми втішений, государ попросив ще й козацьких, і Омелько, вволюючи височайшу волю, співав та й співав, і рвався весняним громом з-попід низького склепіння царських теремів — дужий та щирий Омельків тенор:
…Це була пісня Мирослава, рідної Калинової Долини, пісня, котру він сам же колись, іще підпарубком бувши, склав дома, та й забув, і почув її, аж коли повернувся з учення, з Києва, з Варшави та з Мілана, а тепер вона здавалась наймилішою піснею батьківщини, і спокійно її слухати не міг навіть сам цар.
…Тужачи за рідним краєм, співак плив далі та далі ще й на дужій хвилі давньої думи:
І не знана доти, як ми сказали б нині, стихія козацького співу так захопила царя, аж він заслухався, замислився, завмер.
Коли Омелько Глек, співаючи — то те, то се, дійшов до галицької пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», аж засмутився цар та й подумав, що не можна ж, справді-таки, ось так узяти й відпустити з Москви цього чудесного співака, — і самодержець хотів був знову щось про це сказати, але стримався й спитав:
— Давня, мабуть, пісня?..
— Давня, — сіпнув плечима Омелян. — Наш мирославський єпископ, отець Мелхиседек, що я від нього й приніс тобі листа, великий царю, колись бачив слова цієї пісні в Златій Празі, в рукописній книзі Яна Благослава, в стародавній граматиці чеської мови. А цю вкраїнську пісню той чех, котрий помер ще року 1571, записав десь у Венеції: її співав там, гляди, який-небудь підгорянин, покутянин або гуцул, завезений татарами чи турками на невольничий ринок, на продаж… Співав! Бо ж пісня до життя прив’язує народ наш — у неволі навіть… Наша пісня, слов’янська пісня, руська, польська, чеська, пісня українська, вони й самі не вмруть ніколи, і слов’янам не дадуть загинути, бо з рідною піснею, царю… з піснею всі лиха перебідуєш і марно не пропадеш!
Цар ніби того вже й не слухав, бо зненацька спитав:
— Збираєшся додому… все-таки?
— А звісно ж!
Сердито посопівши, цар хруснув пальцями й сказав:
— Шкода! — І приточив: — А то лишився б?! А? Співав би в Успенськім соборі. Книги читав би, скільки заманеться. Дітей августійших наших, престолу наступників навчав би всього, що нині царським дітям знати слід… — І поспитав: — Ти сам… де вчився, аж такий письменний? І по-слов’янському? І з грецька? І з латинська?
— У київській високій школі, в академії.
— О-о, — з повагою промовив государ. — Це — школа, благочестям сяюча! — І знову звідався: — То як же? А? Лишайся на Москві!
— Не можу, царю.
— Не хочеш.
— І не хочу.
— А як присилуєм?
— Послухай-но, благоутробний царю! Я є природою козак. Мене співати не присилуєш. Треба, щоб я схотів. От схочу й повернусь до тебе з України. Перегодом…
— А чи схочеш? — хутко спитав государ.