— Хтозна! Сумно в тебе, царю, по всій твоїй Русі чудовій… Твої бояри… рабів, холопів, бідних людей… грабують! А ти заборонив їм навіть плакати й сміятись, бідолахам, заборонив по всій Русі старі звичаї, грища, казку, пісню…
— Це — гоніння світу, плоті й диявола… — почав тремтячими губами государ. — Гоніння біса глумотворства й жартування… — І цар замовк, задумавшись, бо й сам уже не певен був, що христоподражання — саме в цій жорстокій забороні: не співати ані на вулицях, ані в домах, ані в лісах чи на полях… Наче від довгого й страшного сну прокидаючись, государ дивився з крайнім подивом на цього чудного молодика, котрий нічого, видно, в світі не боявся, бо ж його не лякало навіть страшне государеве «дело и слово», яке тоді щойно взаконило доноси, встановивши в російській державі кару на горло за недонесення про будь-яку дрібницю, що могла б скидатись на уймання честі государеві. — Чому ж це ти нас не боїшся?! — стиха спитав повелитель, з подивом зазираючи в очі хохлові, як колись уссурійському тигрові, й чуючи, як мурашки бігають по спині, як моторошно ворушиться його волосся.
Омелян задумливо поглянув на нього:
— Я боюсь тільки себе та Бога, царю.
— Чому ж себе? — зацікавився можновладець.
— Своєї совісті. Страшнішого за власну совість на білому світі нічого нема.
— Ого!
І цар з повагою блимнув на молодика.
Бо ще ж таких не бачив.
— Якщо повернешся для царської потреби бодай на рік, то ми тебе потім відпустимо з дарами щедрими, соловейку…
Омелечко зітхнув:
— Гай-гай!
— Чого ти? — спитав можновладець.
— Невже ж ти, царю, ще ніяк не втнеш, що я не з тих солов’їв, котрі співають і в неволі? В клітці?
— А клітка ж золота! — добре вже розуміючи марність цього трактування, аж скрикнув государ, чи не вперше в житті відчувши своє безсилля в будь-якому ділі і ще дужче знемагаючи від всевладного бажання бодай іще раз послухати Омелькового співу. І цар-батюшка обережно спитав: — А в цю неділю… післязавтра… в соборі Успенському… задля нашої величності… ще раз літургію проспіваєш, голубе?
— Залюбки, ваша величність, — щиро погодився Омелько і, в роздумі, замислившись, наче знову вздрів тисячну юрбу молящих, знов, душею линучи до Бога, впивався солодкою тишею захоплення, коли, в коротких паузах, на цілий храм тільки й буває чутно збурене дихання співака та ще биття розторганої тисячі сердець, що калатають разом, мов одне велике серце, і все це знову пережив співак за мить коротку, бо хто ж таки може забути хвилини польоту!
Думки збираючи в жменю, зосереджено вдивляючись у камінець на государевому персні, Омелько ненароком, навіть сам того не завваживши, покрутив його на своїм пальці, де каблучка надто вільно теліпалась, а цар, теє помітивши, стурбовано спитав:
— Навіщо крутиш перстень?
— Так собі… — в роздумі неуважно відмовив Омелько, а в царя аж морозом по спині сипонуло.
Він боявся ж чаклунів та характерників, а про козаків тут і віддавна слава йшла як про людей, котрі накладають, либонь, чи не з самим сатаною: «І чого це він крутить той перстень?»
Та зразу ж дійшов і висновку:
«Так ось чому хохол нічого не боїться!»
Аж тут зненацька знову закричав поганим голосом папуга:
— Ergo bibamus!
— Випиймо! — погодився з ним Омелян і взяв золоту чару, що й досі повна стояла на цяцькованій стільниці. І спитав: — А ви, ваша величність?
— Покіль ніхто не бачить! — тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.
Козак і цар з одної чари хильнули раз, і два, і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і чи не вперше в житті почув себе людиною…
— Коли рушаєш? — по-людському сумно та просто спитав володар всія Русі.
— У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.
— То Господи благослови! — І государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. — Соізволяєм…
І цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі.
Потім спитав:
— Нашій царській величності ще про будь-яку милість ти завтра знову битимеш чолом?
— Так, пане царю, — чемно вклонився до землі Омелько.
— Об чім?
— Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. І щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх отих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров’ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!