— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — І він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамаєві про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і сáме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а й книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть!
Цар поспитав:
— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?
— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.
— Хто ж він, той козак?
Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від’їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці Омеляна ще того дня, ще звідти, з Мирослава.
— Ми так і знали, — потиху зронив цар. — Так і думали!
Помовчавши трохи, спитав:
— Твій козак із чортом накладає? — І государ перехрестився.
— З Богом, ваша величність.
— З Богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!
— Чому ж? — ворухнув Омелько вусом. — Я залюбки вернусь.
— Справді? — зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. — То не хотів, аж раптом…
— Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.
— Кого ж це? А?
— Недавнього латинського каноніка, котрий…
— За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика.
— Я знаю: за це — смерть. Але мушу! — І Омелян почав розповідати про того вченого гуцула, про Ігнатія Романюка, про його довгу путь по всій Європі, про хижі підступи Ватикану супроти слов’янського племені, про листа Романюкового до чесних черкасів, про гуцулову потребу видіти російського царя…
— Ну що ж… приводь, — пересмикнув плечима государ. — Побачимо! Але ж не вірю: підеш, не вернешся.
— Вернусь. На один рік, — і Омелян поліз за пазуху.
Витяг звідтіль цурпалля від сопілки, подарованої в дальню дорогу дідом Варфоломієм Кописткою, мирославським цехмайстром жебраків, і знівеченої дурними руками Арінки.
— Аж ось, тримай! — зітхнув співак, цареві простягаючи верхню половину дуди. — Друга лишиться в мене. А по твою прийду. Бо ця сопілка — чарівна… Калинова!
Государ хотів був притулити уламок сопілки до сахарних уст, бо ж був під чаркою, та Омелян спинив його, з пересторогою піднявши руку:
— Чарівна ж!
Цар опустив уламок, а Омелян повів йому про те, як сестра сестру порішила колись, як сопілка ту кров ознаймила, як відтоді на калинову грають тільки люди чистого сумління: перед Богом і перед людьми.
Великий государ поблажливо всміхнувся:
— Стільки ми поклонів б’ємо, стільки молитов читаємо, що ми — перед Господом Богом….
— А перед людьми? — спитав Омелько.
— Сонечку всіх не вгріти, цареві всім не догодити, — посміхнувся володар. — Бог один на небі, а цар на землі! — І він знову хотів був дмухнути в калинову.
— Вона заграє лиш тоді, — сказав Омелько, — коли складем її докупи.
— То коли ж?
— Коли я вернусь до Москви з тим ученим гуцулом.
— Вернешся?.. Присягни! — і государ кивнув на золотий іконостас.
Поміж іконами, в важенних золотих окладах, очі Омелькові в жовтому світлі свічок зненацька владно привернув просто написаний образ Спасителя, чимось нагадавши старого коваля Корнія Шутова, латаного-перелатаного дідка, що врятував йому життя, добре шарпонувши Омелька в ту хистку хвилину, коли необачний козак хотів був кинутись до царського візка на вулиці, щоб до власних рук віддати государеві послання України, нагадав того сердитого московита, котрий пригостив попервах Омеляна в своїй нужденній халупці, а потім одвів його до гончарні Шумила Жданова, батька малої Арінушки.